— Ваш християнський мудрець Григорій Богослов у «Четвертому слові» сказав: «Син є просте і коротке відбиття природи Отця». Поясни мені, авво: навіщо Єдиному, відбиттям якого є Всесвіт, ще одне, коротке, відбиття?
Антоній поклав долоню на чоло своє і сказав:
— Ти не маєш жінки, мандрівний Габіре. Чи кохав ти колись?
— Так, — кивнув Ратибор, — я іноді натягав на свої рамена плащ Тезея. Але коли йшов на прю з Мінотавром, завжди дивувався, що в Аріадн коров'ячі голови.
— Ти несправедливий до жінок, — похитав головою Антоній. — Кохання є першою Істиною Творіння. Якщо ми збудуємо палаци і напишемо книжки, але від кохання не народяться діти, то хто буде жити в палацах і читати тексти?
— І це каже чернець-відлюдник? — здивувався Ратибор.
— Я не завжди був відлюдником, — сказав авва. — А навіть святий Апостол Павло каже: «Якщо я говорю мовами людськими та ангельськими, а любові не маю, то я — мідь брязкаюча, або кімвал дзвінкий… Любов ніколи не перестає, хоча й пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання щезне»[142].
— Але при чому тут розділення Єдиного на Отця і Сина?
— Ігнатій Антіохійський[143], світоч Східного Богослов'я, писав у посланні до Римської громади: «Пристрасне прагнення моє розп'ято». Так і Діонісій Ареопагіт[144] знав, що Імені Божому передувало пристрасне прагнення, вище за любов, перше за любов, від початку суще…
— Тобто? — розум Ратибора розкрився перед словами Антонія в увазі та очікуванні; так змучена спекою пустелі квітка розкривається назустріч прохололому вітрові з Нілу.
Антоній присів на ложі і підняв руку, немов прадавній пророк, що проголошує вирок Божий втопленому в гріхах народу. Але проговорив він тихо:
— Чому Єдиний, що існує вічно і є самодостатнім, розпочав Творення? Чому Той, хто вже є Всім, додав до Всього Суще? Що з'являється в тебе перед словом і справою?
— Прагнення, — так само неголосно відповів учень Мелхиседека.
— Саме так, — очі відлюдника палали серед руїни старого обличчя, немов Дух Небесний увійшов у них вогненним кущем Хоривської гори[145]. — Пристрасне прагнення породило Сина Єдиного — те прагнення, що не потребує знаків і вище за них. А тепер згадай, сину Півночі, в якому творінні людському між людиною й створеним нею не стоїть Знак?
— У творінні дитини.
— Ось чому святий Григорій сказав: «Просте відбиття». Чи треба бути мудрецем, утаємниченим у суть знаків, щоб зробити дитину?
Ратибор мовчав.
— Чи міг Сатана ушкодити сотворіння Сина, якщо між ним і Отцем не стояли знаки?
Ратибор заперечливо похитав головою:
— Ворог діє тільки через знаки. Він — знакова Істота.
— Чи розумієш ти тепер, НАЩО Отцеві Небесному Син Єдиносущний?
— Я буду думати. Ти розплатився, — сказав Габір-Ратибор.
Наступного дня він знову пішов до святилища Кадеш. По дорозі побачив, що закам'янілий мул у каналі Осохорна став вологим. Вода Нілу піднімалася щогодини і недалеким був час щорічного відродження Харра.
У гранітному гирлі ущелини двійко розбійників заступили Ратиборові дорогу. Вони були майже голі, брудні, смердючі й охлялі. Голод і відчай змусили їх вийти з пращею та дерев'яною палицею проти озброєної людини.
Ратибор ухилився від каменюки, випущеної з пращі, і витягнув магрібський меч. Побачивши сталеве лезо, розбишаки чкурнули геть. Ратибор наздогнав того, що мав пращу, і розвалив йому голову. Другий утік.
Ця пригода породила у Ратибора недобрі передчуття. Пам'ятаючи візит псів, він затулив браму святилища великими шматками гранітних плит. Робота втомила його: умостивши сір на камінь із западиною, він заснув.
Розділ З