Микола ДАШКІЄВ
АМУЛЕТ ЕНКАМАЯ
- Ти оспівуєш знахарство!
- А ги зневажаєш народну медицину!
- Теж мені медицина: шахраюватий шаман, вигукуючи безглузді слова, гатить у бубон, щоб прогнати “злих духів”!
- Не поспішай з висновками. Народна медицина - зовсім не шахрайство.
У світлій просторій палаті були двоє: вилицюватий чорноокий лікар-чукча Хітто і хворий геолог Іван Черкас - давні приятелі, що несподівано зустрілися після тривалої розлуки.
- Не поспішай з висновками, - повторив Хітто. - Скажи мені, прошу: чи погодився б ти двадцять років тому на пропозицію лікувати твою рану пліснявою?.. Я певен, ти б зарепетував: “Забобони! Знахарство!” А чим врятували тебе від смерті ми? Пеніциліном, який видобувається з тієї ж таки зеленої плісняви!
- Ну, це річ зовсім інша! - Черкас підвівся з ліжка, обома руками підважив закуту в гіпсовий панцир ногу і обережно поставив її на килимок біля ‘ліжка. - Тут - наука!
- Правда! - посміхнувся Хітто. - А по-глянь-но, прошу, сюди!
Він розстебнув халат і оголив груди. Від правого плеча навскіс вниз ішов великий, застарілий шрам, а прямо проти серця виднілись сизувато-білі рубці.
- Отак пошматував мене ведмідь тридцять років тому, коли я вперше пішов з батьком на полювання. Ти бачиш - справді страшна була рана. І я вижив. Лікував мене мій дід Енкамай.
...Пригадую: ніч, палахкотить багаття. Енкамай, оголений до пояса, хилитається з боку на бік, наспівуючи щось одноманітне, незрозуміле. Потім він підвівся, пішов у темряву і незабаром повернувся, несучи перед себе велику, грубо обтесану кам’яну скриньку. Поставив її просто на сніг і, важко одсапуючи, витер піт. Розкидав багаття. Затоптав головешки. Розкрив скриньку.
До цього я мав лише одну турботу - не закричати. Це було дуже важко, бо моє тіло роздирав нестерпний біль. Але тепер я забуз про все на світі.
“Камінне шаманство! - сяйнула в мене думка. - Це значить, що моя справа зовсім кепська!”
Всі в нашому стійбищі знали, що мій дід якимсь дивним чином врятував п’ять чи шість безнадійно хворих. Від його “пацієнтів” годі було вирвати й слово, а сам Енкамай запевняв, що ніякого “камінного шаманства” не знає і взагалі шаманити не вміє. Навіть мені, своєму улюбленцю, він не хотів розповісти нічого. І ось тепер я побачив усе на власні очі.
Енкамай щось витяг зі скриньки, потім почувся легенький звук, ніби клацнули вовчі щелепи. І зразу ж у руках мого діда з’явився клубок мерехтливого блакитного вогню.
- Що це, Енкамаю?! - перелякано прошепотів я.
