Ні, так жити далі неможливо. З розуму зійти. Що вона там, у біса, робить?! Та це ж уже можна було поприпиздячувати всі наявні в природі плінтуси, розхуярити всю місцеву плитку, поперейобувати всі можливі картини разом із фотографіями всіх пиздуватих родичів усіх мешканців нашого кварталу… Піду-но я подивлюся, що там таке. Божевілля якесь.
Піднімався я на п'ятий поверх страшно довго, супроводжуваний усе тим же стуком-грюком, підсиленим резонаторними можливостями сходової клітки. Здавалося, весь будинок заселили залізні дятли, які, пробивши дупла в стінах, обов'язково переселяться в голову. Від такого не те що з даху скочиш — сусідці з п'ятого поверху фейс натовчеш. Гу-гуп!
Замість номеру помешкання на дверях сусідки висіла табличка «Ритуальні послуги специфічні». Що, дідько його візьми, це означає? Невже вона?.. Як бідний Йорик?..
«Бідний Йорик», що відчинив двері, виявився селюцького вигляду роботягою в комбінезоні і з молотком у руках.
— Що ви… що ви тут робите?
— Працюю. У нас тут фірма.
— А де… де сусідка?
— Яка сусідка? Нічого не знаю. У нас тут фірма.
— Яка, в сраку, фірма? Що ви мені тут…
— Ритуальні послуги. Специфічні.
— Які послуги? І що значить «специфічні»?
— Послуги ритуальні, там написано. А «специфічні» тому, що ми обслуговуємо тільки самогубців.
— ?..
— Ну тих, хто там повісився, вени втяв, труйку випив…
— З даху скочив…
— Ага, і цих теж.
— Ну добре, допустимо, все це правда. Але що це за грюкіт? Якщо ви домовини забиваєте, то за тиждень можна було вже забити всіх — і мертвих, і живих, і ненароджених.
— Ви майже вгадали. Але домовини я не забиваю, хоч і готуюся до цього. Тут — інше.
— Себто?
— Ну, себто, ви, мабуть, знаєте, до самогубців підхід особливий. У церкві їх не відспівують. І ховають за цвинтарною огорожею…