— Ну?
— Ну і не можна їм домовини новими цвяхами забивати.
— Справді?!
— Угу. Тільки вживаними, вирівняними. От я тут цвяхи й вирівнюю.
— То що, бля, тепер ти весь час будеш довбойобити мені над головою?
— У нас є дозвіл і сертифікат, не хвилюйтеся, усе цілком легально, можу показати…
— Запхай собі в дупу свій сертифікат разом із вирівняним цвяхом…
Від усієї цієї бридні мене проплющило, і я вирішив піднятися на дах, подихати свіжим повітрям.
Ляда чомусь виявилася відкритою.
І дах виявився відразу над п'ятим поверхом — я завжди думав, наш будинок набагато вищий.
Проходжаючись поміж вентиляційних коминів, я вирішив зазирнути вниз, чи не приїхала вже замовлена мною піцца. Я перехилився через поруччя… і…
Усюди довкола будинку, по цілому периметру були наскладані подушки, надувні матраци, амортизаційні мати, натягнуті пожежні тенти й навалені гори каскадерських пінопластових блоків. Мікроавтобусу Pizza Hut просто ніяк було під'їхати.
Вдивляючись у все це антисуїцидне причандалля, я раптом помітив між шматками пористого поліпропілену маленький паросток. Сумнівів бути не могло — з якогось випадкового зернятка (
От тільки за піццою доведеться ходити самому.
Розділ другий. АПАРАТИ І МЕХАНІЗМИ
Шпиталь-transporter
— Це він, це він, — зацвенькала мала блондинка з немитою головою.
— Хто? Хто?
— Іржон.
— Де?
Ну власне: «де?» — this is the question[2].
Шпиталь переміщався в просторі свавільно, хоч і вибірково.
Не те, щоб я усвідомив це з якогось приводу, ні — усвідомлення шпитальних міграцій утвердилося поступово, непомітно для мене самого, та ось якогось дня я прокинувся вже остаточно впевнений: «Шпиталь пересувається. У просторі. Свавільно, хоч і вибірково».
Попри те, що він завжди ховався десь у глибині невеличкого парку, загальна топографія зазнавала невпинних змін.
