Спочатку це були малопомітні трансформації місцевого ландшафту — немовби той самий Львів, а в той же час якось хитро видозмінений: то вулиця проляже під іншим кутом, то кущ візьметься звідкілясь посеред стежки, а то білборди засяють таким кислотним неоном, якого споконвіку не було в Галичині.
Мушу відразу зазначити, що попри суворий лікарняний режим, подвійні ґрати і обмежену свободу пересування (дозволялося лише проходжатися коротким коридором поміж двома парами зачинених дверей), якимось робом двічі на добу можна було потрапити до міста, й вимагалося лише повернення о певній порі. Чи не о певній. І не о порі. Просто повернення. Як терапевтичний принцип, скажімо…
Так от: шпитальні міграції напочатку мали суто місцевий характер. (Хоча тепер я вже й у цьому не впевнений: цісарсько-королівська сецесія однаковісінька від Дону до Сяну, тож легко помилитися). Принаймні я жодного разу не почувся іноземцем, — так… безболісне пристосування до місцевих звичаїв і говірки, етнографічний тренінг, не більше, — аж поки маєстат наш не опинився на узбережжі хрестоносців, і був то, — щоб не помилитися, — Зондерборґ. Достатньо було вийти з темряви провулків, як потраплялося на бульвар, що вів просто до відкритого моря. І вже відпочатку було видно щогли (чомусь самі щогли — жодної труби чи радіолокатора), скручені вітрила, фани й фрагменти водяної гладі.
Праворуч хідника тягнувся ряд малоцікавих установ: аптека (така ж, як і у Львові), зал гральних автоматів (такий же, як і у Львові), фіктивне інтернет-кафе (таке ж, як і у Львові), нон-стоп (від львівського відрізнявся лише сталим асортиментом frutti di mare[3]), букмекерська контора (як і у Львові, завжди зачинена), авіакаси, нотаріус, кілька засцяних під'їздів, нічний кінотеатр (той же репертуар), фітнес-клуб із невеликим ескалатором на вході (sic!), китайський ресторан і лютеранська каплиця на розі. Інакшою була лишень архітектура: до кожних дверей вели вигадливо оздоблені сходи — з балюстрадками, поруччями, загорожами, усе це витесане з каменю, прикрашене безліччю міфологічних і не дуже потвор, головами, крилами, ліанами, ромашками та іншими прибамбасами. Хрестоносці, одним словом, зі своїми пацаками.
Ліворуч дзеркалилася затока.
Зондерборґ виявився переповненим нашими заробітчанами. Вони вже доробилися сяких-таких статків (чистка риби, прибирання сухогрузів, годівля чайок, те, се) і могли собі дозволити невимушений вечірній шпацер. Від аборигенів їх вирізняли лише фальшиві ролекси на зап'ястях, голосна російська і вперте ігнорування червоного на перехрестях. Місцева поліція змирилася з цим неуникним злом, а що автомобільний рух у містечку перебував у стані зародковому, випадків майже не було. Трапилося, щоправда, минулого року пригода, коли Женя Колбасін із Вінниці, намішавши ред лейбл і геннессі із контрабандним драпом, упав просто під колеса фольксваґена-боро. Панночка за кермом зомліла, спрацювали подушки безпеки, їй, бідоласі, й дихнути було нічим, пояс заклинило, ніяк не вдавалося видобути її на свіже повітря, молоденький поліцай нервував і все дзвонив до відділку по допомогу, «швидка» примчала, та не знайшовши для себе роботи, погнала далі, панночка все не приходила до тями, група захвату все не їхала, довкола зібралися роззяви й давали поради безсумнівно корисні, але в силу мовного бар'єру незрозумілі, поліціянт пітнів, смикав непритомну панночку за руку й повторював про себе: русіш швайне, русіш шайсе, але не мав при цьому рації, оскільки абсолютна більшість його тимчасових консультантів належала до цілком іншого народу, навіть Женя Колбасін, про якого всі забули і який мирно спав під правим переднім колесом, навіть Женя Колбасін, і той був онуком поліського партизана, а дідо молоденького поліціянта, до речі, свого часу охороняв секретну ставку фюрера під Вінницею, тож вони цілком могли зустрітися, ці діди, але добре, що не зустрілися, бо тоді, мабуть, повбивали б одне одного, і не було б тепер кому рятувати зомлілу панночку, і ніхто не спав би під колесом, русіш швайне, русіш шайсе, рашн starched[4], ох уже ці геополітичні стереотипи! Хоча, мабуть, децл провини лежав і на самих емігрантах, які ніяк не декларували своєї національної приналежності, не тицяли аборигенів у мапи, вигукуючи «юкрнейн!», «юкрейн!», не вбирали жовто-блакитного, і жоден із них у момент внутрішнього протесту проти знахабнілих роботодавців не сотворив мануального тризуба. Ну, але це так, між іншим. Загалом же атмосфера в Зондерборґу була мирною, дарма що частина населення ігнорувала на перехрестях червоне, все ж таки це краще, ніж турки з їхніми фундаменталізмом, кальянами й зневагою до традиційних свинячих кнедликів.
У Зондерборґу шпиталь затримався на кілька днів.
Це було незвично з огляду на дотихчасові одноденні зупинки, та ще й по той бік шенгенської угоди.
По той бік, чи по сей, але під час моїх вилазок до міста завжди траплялися дрібні непорозуміння. Пригадую, першого разу (а це ще був Львів, хоч дещо й трансформований: смітники в невластивих місцях, пам'ятник кулемету «максим» замість Міцкевича, пасаж Ґартенбергів у підземному переході) мене перепинило посеред вулиці двійко молодих людей (він і вона) і,
