плеча), а сам по собі, без нотатника й Загіра, я не являю жодної цінності. Та навіть бритви, — щоб зробити сеппуку, як кожен порядний чоловік, — вже не мав.
І що мені тепер той вовк? Здохлятина, не більше.
Тому перед ганебним (бо природним) сконом я вирішив іще натерти паркет у помешканні Наталки й Ростика. (Не буду переповідати, як добирався назад, на батьківщину: попутки, крадені мопеди, жодного Harley Davidson і нарешті трускавецька електричка, з якої мені таки довелося зіскочити «задом і назад»: подумки я поблагословив бородату провидицю.) Наталка зустріла мене без жодного докору, швидко згорнула килим і вручила пляшку рафінованої олії. Не зовсім певен того, що роблю, я вилив добру половину пляшки на підлогу. Дивно, мені здавалося, в цьому домі застосовують сучасніші засоби для паркету. Але слово ґаздині — закон, і в минуті олії вже було по кісточки. Я трохи переймався килимом, але до нього, згорненого в кутку, олія не доплила, зупинившись за півкроку. «У цьому, мабуть, перевага традиційних засобів», — подумалося.
— Наталю, слухай, а далі що робити? — запитав я, підкочуючи штани.
Моя кума критичним поглядом окинула залиту підлогу й відповіла:
— Нічо', зараз повернеться Ростик, він скаже.
Зненацька ми побачили, як зі щілин у паркеті лізе всіляка нечисть: здоровенні жуки, саламандри, сколопендри, хробаки.
— Чорт, доведеться викликати санстанцію, — як завжди спокійно прорекла Наталка, й у двері задзвонили.
Це був не Ростик і навіть не санітари, а ціле кодло наших друзів, останнім з яких виявився Павел.
— О, знайомтеся! — вигукнув я. — 3 цим хлопцем ми запізналися на відпочинку.
Друзі без особливого ентузіазму сприйняли новину, а Павел, як виявилося, привіз мені пакет від Петри. У ньому були всі мої загублені речі — і косметичка, і шкарпетки з майтками, і папка чиїхось віршів, і снодійне, і що найдивніше, — бритва, нотатник та Загір. Нотатник добряче обгорів, бритва трохи вищербилася, а Загір був цілісіньким. Я покрутив його в руках… Я покрутив його в руках… Я огледів його з усіх боків…. Я… Дивно, але він не справив на мене жодного враження. Монета як монета. Двадцять довбаних сентаво. Не знаю, чого мене так клинило на ньому раніше.
— Жа', - сказав Ростик, заходячи до кімнати. — Коли ми вже викинемо кабана? Від нього вся ця нечисть у хаті. Мені привезли нове опудало — симпатичний пес, схожий на Гуру, тільки білий.
Ростик ні слова не сказав про меч, з чого я зробив висновок, що чоловіча солідарність все ще важить у цьому світі.
Димедрол
Ездра ніколи не снідав. Не бозна-яке збочення, правда? Зазвичай він випивав горнятко теплої води замість чаю, та й по всьому. Якщо нікуди не йшов, за деякий час випивав ще одне. Або навіть два.
Горнятко теплої води. Раніше він суміщав його з ковтком горілки. Чи з двома ковтками, якщо бути відвертим. Якщо вже викладати все начистоту. Тепер — ні. Тепер лише вода. Ціле море води. Бо попереду ще душ, на зміну зимний та гарячий, і аж по тому — прибирання постелі. Змокрілі за ніч подушки (Ездра мав до диспозиції купу подушок — чотири, може, навіть п'ять, — але зовсім маленьких, однією з них, найбільшою, він накривав голову) — на батарею чи на балкон, в залежності від сезону. А далі — чисте божевілля: перебути день.
День складається з безлічі рухів: рефлекторного дихання; рефлекторного ж кліпання повіками, коли зображення вимикається на мить, але тільки на мить, на жаль; нерефлекторних доторків до різноманітних предметів, тактильна пам'ять про які могла б замінити самі предмети; спритних ідентифікаційних забав зі звуками, що долинають знадвору, телефонної слухавки чи приймача; неодноразових проходжень повз дзеркало в коридорі (шлях до вбиральні), дзеркало, в котрому якийсь тип, схожий на переможця конкурсу двійників, слухняно висолоплює язика, і Ездра з безапеляційністю народного цілителя вкотре вже ставить вбивчий аналіз: хронічний холецистит.
