гілляку віддати, і так разом ми спробували ще раз, але безрезультатно.
— Ти краще ляж.
— Як то «ляж»? Тут же брудно!
— Агов, послухай, дурню дистрофічний, ми димедролу хочемо чи ні?
Я змовчав. Іноді просто набридає відповідати на дурнуваті Ездрині запитання.
Добре. Я ліг (земля була і мокра, і слизька), і ми повторили всю операцію ще раз. Усі наші маніпуляції супроводжувалися взаємними підбадьореннями типу «давай-давай», «та тягнися ж, їбі його мать!», «ще трошки, ще трошки», аж поки на якомусь найглибшому видиху я не сповз на край урвища по пояс, а позаяк учепитися мені було ні за що і земля, як уже говорилося, була мокра й слизька, то ми, усе ще сповнені виробничого ентузіазму і віри в успіх цілої справи, зірвалися й, не розриваючи рукостискання (передсмертне примирення), полетіли сторчголов донизу.
Летілося не так уже й довго,
але перед тим, як бебехнути головою об каміння,
я встиг побачити, що предмет, за яким ми так безуспішно полювали,
ніякий не димедрол,
ніяка не пачка з пігулками,
а шматок мапи,
чи радше плану міста,
причому, чим ближче ми підлітали,
тим помітніше було,
що це дуже детальний план,
та навіть і не план,
а справжнісінький макет,
макет міста,
міста над затокою,
макет,
виконаний із невірогідною прецизією,
усе було, мов справжнє, —
будинки, тротуари, світлофори;
пролітаючи повз якийсь хмарочос,
я навіть помітив у вікні жінку,
що обирала з шкірки останній помідор,
було надто мало часу,
щоб розгледіти її обличчя,
тим більше, що вона
мешкала на п'ятому, здається, поверсі,
й летіти залишалося яких пару секунд,
але блиск ножа я ще встиг помітити,
і запам'ятав табличку на будинку,
тож можу правдиво свідчити,
що камінь,
по якому розпляцкалися мої мізки,
цей камінь… цим каменем… цією бруківкою… була… вистелена… вулиця… святого… гм… Петра…
От і вір після цього цейсівській оптиці.
Приватний переслідувач
