— Слухай, раз уже ти тут, а зір у тебе гострий, тобі не видно, що там унизу?
— Внизу ріка, шумить потік, піниться, і тіла жде, щоб знести в небуття.
— Та ні, он там на камені біліє, чи то череп'я, чи кістки, — чомусь, коли ми розмовляли з Ездрою, то завше збивалися як не на п'ятистопний ямб, то на іншу версифікаційну бридню.
Я мусів витягти свій цейсівський бінокль і роздивитися.
— Ні, братику, ні те, ні інше. Як не дивно, це пачка з-під димедролу. Можливо, навіть не порожня. І на хріна ж ти за нею поліз, скажи на милість? Погано спиш? Тепер вже вічний сон тебе чекає.
— Димедрол? — здивовано спитав Ездра. — Цікаво, звідки він тут узявся.
— Звідки, звідки… Може, наріки якісь забули. Не всі ж такі, як ти — спиртним розширюють свідомість.
— Та нічого я вже не розширюю, — з жалем сказав Ездра. — Це все в минулому, скінчилися свята.
— Бреши побільше, — відказав я. — Таж коневі зрозуміло: зірвався вранці з бодуна і на ізмєні в прірву поліз. Що, знову чулись голоси?
— Ну, чулися, — присоромлено визнав Ездра. — Але не голоси, а один голос.
— Яка різниця, брате? Що казав він?
— Казав, немовби в горах сніг лежить.
На хвилю я замовк.
— Справді?
— Брехать мені сьогодні не пристало.
Так воно й було.
Мовчанка тривала хвилин зо п'ять. Аби змінити тему, я запитав:
— А що сьогодні снилося, мій принце? Чи знов сюжети виграшних книжок?
— Що бачив я? Її! Така бліда, все помідори чистила зі шкірки… І викидала просто у смітник. Так сумно це було — які сюжети… А сум оцей — якби він міг озватись… до каменів, то й тих прибив би смутком… Свій погляд відверни, бо я зірвуся і не дістану клятий димедрол.
— Дався тобі цей димедрол. О бідний Ездро, про безсмертну душу тобі подумать вже давно пора.
Він раптом вибухнув злістю:
— You think you can scare me you sick fuck?[1]
— Ого, я бачу, мовою Вільяма усе вільніше володієш ти! Тричі згадати «you» в одній фразі не кожен може.
— Прошу, досить!
— Мене ти змусив глянути углиб… Душі моєї найбрудніші плями… не змити вже. Давай-но димедрол…
Ездра відразу заспокоївся.
— Охоче, брате, тільки як дістати?
— Я виріжу тобі з вільхи гілляку із гаком на кінці, і ти дістанеш.
З гіллякою я, звичайно, злукавив — у мене не було ножа. Тому я довго бродив по вільшанику, намагаючись виламати якого-небудь прута подовше. Дерево було сире, ламалося неохоче, а про «гак» не було чого й мріяти. Врешті я підібрав із землі якогось сухого патика й простягнув Ездрі.
— Ти знаєш, Розенкранце, цю галузку я в зад тобі запхав би залюбки.
— Добре-добре, свої еротичні фантазії залиш на потім. Працюй, соколику. Зроби хоч раз в житті потрібну справу.
Однією рукою тримаючись за оголені корені, іншою Ездра взяв гілку і спробував дотягтися до пачки. Річ ясна, це не вдалося — бракувало ще доброго метра. Та навіть якби він дотягнувся, що можна було зробити? Хіба зіпхав би ту пачку в воду.
— Агов, принце, у мене ідея, — сказав я. — Прив'яжімо до патика петлю, і ви спробуєте підчепити кляті пігулки.
— О'к, О'к, в'яжи шнурка скоріше, та тільки в петлю зразу не полізь.
Гуморист, блін. На ногах я мав сандалі, шнурівок не було, тому мені довелося відв'язати від бінокля ремінця і сплести сяку-таку петлю. Однак Ездра далі не діставав. Залишилося зовсім небагато, але…
— Мій Розенкранце, знаєте прекрасно, що я руки нізащо б не подав вам, але тягар обставин екстремальних до компромісу змушує мене, — продекламував Ездра і зовсім не в розмір додав:
— Засранцю.
Засранець, тобто я, мусив знов уклякнути, спочатку забрати в Ездри гілляку, потім подати йому руку, потім у іншу руку
