— Ну т-т-то увімкни.
Я раптом згадав, що в комірці в мене повинні були зберігатися гальванічні елементи від старої армійської батареї. Мене вже не дивувало, що мій гість, вочевидь, знав про них — виглядало на те, що нині він знає все, принаймні найнеобхідніше. Я сумнівався, що акумулятори чогось варті, але моя довіра до цього незбагненного знання вже переростала сумніви.
Свічка догоріла й погасла, тож і пошуки, і монтаж довелося робити в цілковитій темряві, час від часу чвиркаючи запальничкою і слухаючи белькотання, що долинало з-за столу, роблячись чимраз нерозбірливішим.
— М-м-ми втрапили в п-п-пастку. Кожен н-н-найменший наш учинок п-п-породжує інший, не знати д-д-де, не знати ч-ч-чий, а той — ще інший і так д-д-далі. Тож роздивляймося і п-п-прислухаймося, маймося на ба-ба-бачності, д-д-додер- жуймося інструкцій і воздасться н-н-нам.
«Ага, — подумав я про себе, — однієї інструкції я вже дотримався собі на голову. А роздивлятися і прислухатися — це зараз якраз дуже актуально — без світла з п'яним співрозмовником, наприкінці чи то світла, чи то світу, чи то, може, чийогось сайту». Та вголос сказав:
— Але як довго?
— П-п-поки все не-не-не скінчиться саме собою. Ту-тут є своя л-л-логіка: все скінчиться саме собою, тож не пе-пе- пе-реймайся. Розслабся. Спробуй одержати м-м-максимум задоволення. Хтось візьме тебе за руку і поведе, наче ди-ди-ди- тину, байдуже, що ти давно вже втратив не-невинність, тобі наче д-д-дарують додаткову пайку д-д-дитинства якраз тоді, коли най-най-найменше цього сподіваєшся, це наче ви-ви-винагорода за добру по-по-поведінку або за те, що дитинства взагалі не було… Я сам собі н-не суперечу?
Мені вже набридло його розпатякування.
— Готово, — сказав я, докручуючи останню клему.
— О д-дай нам д-д-днесь машкару в-в-ідповідну, — протягнув речитативом він.
Це вже було занадто.
— Слухай, старий, ти хотів радіо, ось маєш радіо, що робимо далі?
Він важко підійнявся з-за столу й підійшов до приймача, який я прилаштував просто на газовій плиті (звична архітектура світу втрачала сенс). Натис кнопку, — неймовірно, але запалилося зелене вічко, — і почав крутити коліщатко настройки. Річ ясна, в діапазоні довгих хвиль ловило тільки шепеляве ефірне шамотіння.
— Ось б-б-ачиш, я ж к-к-казав (хоч ніби, що я мав би бачити), ц-ц-це в-в-воно.
Він затинався щораз сильніше.
— Що «воно«?
— По-по-повідомлення. Ме-месидж.
— Ага… — тільки й знайшовся сказати я.
Нарешті він натрапив на якусь хвилю, фрагмент якоїсь передачі:
«…тож тримаймося й рушаймо — поки ще є час. А тепер на заперечення попереднього силогізму, річ тут непроста, стежте уважно, ачей із того вийде щось добре — якщо допустити, що в межах не-, проти- чи надприродних сил є ймовірність того, що теорія ймовірності не діятиме як чинник, тоді мусимо прийняти…»
Якби людина здатна була ідентифікувати свій тембр, довелося б визнати, що радіоголос був дуже схожий на мій власний, але я, звичайно, цього помітити не міг і тому зовсім не здивувався.
— Оце і є твій месидж? — запитав я приятеля, вже дещо нудячись.
— Т-т-та ні, це т-туфта, слухай далі.
«…випадковість і впорядкованість утворюють певну спілку, в якій ми впізнаємо природу. Протягом довшого часу сонце сходило приблизно стільки ж разів, скільки сідало, а орел випадав приблизно стільки ж разів, як і мат. А потім прибув посланець…»
