— Я жити хочу! Жити! А не…
— Невже ви хочете купити власне життя ціною чужого?
— Я нікого не вбивав і… не… не програвав у карти.
— І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт! — вперто сказав Горбатюк. — От побачите!
Розділ XX
І що то за такий закон загадковий — що на страшні, небезпечно таємничі місця тягне як на налигачі. Ти і боїшся, і тремтиш, і розумієш прекрасно, що краще туди не потикатися, а все одно не слухаєш інстинкту самозахисту і йдеш. Як метелик летиш на вогонь. І нічого не можеш з собою вдіяти.
Як уже казано, тато взяв тиждень у рахунок відпустки, і вони знову ночували у баби Секлети. Разом із блоками вони привезли й цемент. Андрій привіз машину піску. Кум-виконроб Іван Олександрович організував іще двох дядьків для замішування розчину (бетономішалки не знайшли), і вранці наступного дня почали класти фундамент.
І хоч це було дуже цікаво, Женя й Вітасик весь час позирали туди, у бік церкви і кладовища, де у кущах серед могил зачаїлася страшна і небезпечна таємниця…
І десь годині об одинадцятій, скориставшися тим, що тато був, як то кажуть, у пік-формі заклопотання будівництвом, вони нищечком зайшли у сусідську кукурудзу, що вже досить-таки розрослася, і чкурнули городами до кладовища.
Серця у них шалено стукотіли, коли вони наближалися до склепу. Що ближче підходили, то повільніше посувалися. І раптом завмерли, затамувавши подих. За склепом чулося якесь шарудіння, тріщали гілки. Там хтось був!..
Чекання ставало нестерпним. Ще мить — і ноги самі рвонуться навтіки…І тут із-за склепу з'явився… капітан Горбатюк.
— Ой! — вигукнули Женя й Вітасик водночас і вражено, і радісно.
Капітан кинув на них погляд і теж здивувався:
— Ти диви!.. Кого-кого, а вас я тут зустріти аж ніяк не сподівався. Ви чого тут?
— А ми тут дачу будуємо, — сказав Женя.
— А-а… — промимрив Вітасик.
— Чого раптом?
— Ой, тут таке робиться! — схопився за щоку Женя.
— Така химерія! — і собі схопився за щоку Вітасик.
— Знову химерія? Ну, ви просто ловці неймовірних таємниць! Що ж цього разу?
— «Барабашка!»
— Що ховається під землею!
І хлопці, захлинаючись, почали розказувати про таємниче зникнення продуктів із бабиного льоху, про професора Барабаша, якого знайшли отут із пробитою головою, про Глухонімого «продавця долі», до якого літня володарка іноземної автомашини говорила звичайною мовою в придорожньому кафе «Барабашка»…
І, нарешті, про квитки у театр, які невідомо яким чином опинилися в льоху.
Капітан їх не перебивав, слухав мовчки, але видно було, що розповідь хлопців його просто-таки вразила.
І коли Женя простягнув йому квитки, він схопив їх так, наче то були не театральні прострочені квитки, а лотерейні, на яких випав виграш новенької машини.
— Ви собі не уявляєте, хлопці, які ви молодці! Як мені пощастило, що я вас зустрів! — не приховуючи хвилювання, промовив капітан, уважно розглядаючи квитки. — Так… на п'ятнадцяте, неділю… На балет «Лісова пісня». Партер, третій ряд, дванадцяте і тринадцяте місця… Не використані… Та-ак… У льоху, значить… Інтересно!.. А опишіть-но, хлопці, детальніше вашого «продавця долі».
Хлопці не шкодували фарб і емоцій.
— Так… Широкоплечий, кажете, майже квадратний?.. Обличчя широке, вилицювате?.. Руки довгі, могутні, долоні
