потому... Він виявився такий подібний до мене... навіть зовні... схожий на брата... але... одночасно відмінний... ніколи не знаю напевне, що він викине... ніби холодний душ... Часом моє тяжіння до нього здається мені ледве не інцестом... навіть чимось, як любити себе... це зовсім не те, про що ви, можливо, подумали... я ніколи себе не любила, а тут раптом такий дар... ніби шукав, змагав зовсім в іншому напрямку, а випадково повернув лице, а на тебе золотий дощ... Не те, щоб він був моїм ідеалом... Ви ж самі бачите... Але хіба людині потрібен ідеал? Їй потрібен... Бог знає, що їй потрібно... просто поруч із кимось йде енергія, пробиває щось, і край... І ти ніколи не знаєш, коли це станеться... і з ким... Наші уявлення про щастя... про гріх... Боже, які вони куці... Він питає мене, що йому робити... Не знаю, рідненький мій... Хіба я розумію хоч що-небудь в тому, що з нами відбувається? Театр Господа Бога... Але щось мені підказує, що так завжди буває... це, як друге дихання... Головне не сконати перед тим, як... і не зупинитися на півдорозі... Різні тонкощі... А, насправді, все просто... Господи, та де там просто! Коли зовсім не просто... Ми встигаємо обплести душу такими павутинами... І той павук постійно сидить в нас і ставить нам все нові й нові запитання, різні загадки... і гарчить, як психіатр чи чорний вчитель... Він мене чогось обізвав шизофренічкою... як вдарив... чи це я його... Боже, кого ми дуримо... Зрештою ми можемо вже завершити цей наш невдалий драматичний етюд, сеанс, бо... не треба мені від тебе ніяких слів, ніяких других дій, схожих на першу... взагалі, нічого не потрібно... і не тому, що байдуже... а тому, що вмію все робити сама... чи волію, як ти сказав... хоча це й неправда... не волію... не цікаво... хто ж винен, що цікаво виявилося тільки з тим, хто... не знаю хто... вербальна примара.............. прости мені...
Поступово висвітлюється і його силует. ВІН, як є, роздягнений, раз по раз набирає телефонний номер, але в слухавці чутно тільки довгі гудки. Такі ж ненатуральні, як і все в театрі. Шум води й гудки. ВОНА сідає на підлогу, затуляє долонями вуха. Однак позбутися цих звуків не так-то просто. ВОНА тихо погойдується. ВІН все ще тримає слухавку. Для чого? Можливо, хотів лише спитати: «Скажи хоч, як маєш на імя?» Жодна з рушниць не вистрілює.
На екрані дуже швидко йдуть титри. «New Line Cinema» etc.
ВОНА збирає речі. Пакує валізи. Потім довго миє підлогу. Важкими мокрими кулісами. ВІН перевіряє паспорти.
На екрані напис «Минув місяць».
Ця ж парочка у переповненій вокзальній почекальні.
ВОНА вдало вдає, що дрімає. Навіть щось бурмоче уві сні.
ВІН невдало вдає, що дрімає. Із принципу.
Їхні сни... Їхні сни втручаються один в одного.
На екрані напис: «А в цей час...».
Охіренна природа. Університетський парк абощо. Парком пензлює делеґація — і далі за текстом, тільки делеґація ніяк не вийде з кадру, немов наткнулася на якусь невидиму стіну. ВІН і ВОНА лежать під геральдичним кленом.
ВОНА (перевертається на спину, ще не зовсім опам’ятавшись). Ти хто?
ВІН (совгається по землі, намагаючись приховати ревматичні симптоми). That is the question! (Далі невиразно декламує): Whether ‘tis nobler in the mind to suffer the slings and arrows of outrangeous fortune or to take arms against a sea of troubles...
ВОНА. Ну, і що ти вибрав?
ВІН. Як відомо — to die-to sleep-no more... Хоча невідомо, з цією кирилицею завжди проблеми.
ВОНА. Зрозуміло. То мені зараз іти топитися, чи по дорозі в монастир завернути?
ВІН. Гей, гей — цю комедію ми грати не будемо. Я пожартував. Це якийсь козел мені приснився в ролі Сари, блін, Бернар, тобто... якісь кошмари.
ВОНА. А ти мені ніколи не снився. Хіба один раз, щось таке...
ВІН. Ми кохалися?
ВОНА. Трохи.
ВІН. Як це трохи?
ВОНА. Бо я припинила, тобто вирішила прокинутися.
ВІН. Чому? Тобі не сподобалося?
ВОНА. Та ні, тобто... подумала, що краще залишити на потім...
ВІН. І правильно. Треба ж спочатку познайомитися (сміється), там, роздивитися, покумекати, кстаті-до-речі, все ніяк не спитаю, хто ти така...
ВОНА. Подивись мій Curriculum Vitae.
ВІН. Дивився, я там нічого не зрозумів.
ВОНА. Я також. (Пауза). А що там скаче?
ВІН. Це ти про звіряток?
ВОНА. Та ні, там – на екрані.
ВІН. Та знов якісь співвітчизники на халяву приїхали.
ВОНА. А ми?
ВІН. Ми не на халяву. Ми заслужили.
ВОНА. Ого?
ВІН. Ого. (Пауза).
ВОНА. Час, напевно, вже йти? Публіка, мабуть, зібралася.
ВІН (невизначено). Замахали.
ВОНА. Ти текст уже нарешті вивчив?
