посередництвом якогось сутенера. Отже, мабуть, ще щось тримає в загашнику. Вона ж профі, як виявилося. 9 сторінок евфемізмів, публіка вже починає нудьгувати, і тут на тобі — травесті, любов, якийсь третій... недоносок (я не ревную, в жодному разі — це просто констатація), полілінґвізм тощо. То що? Зауважила, що я текст редаґую. «Врешті-решт» їй, бач, не сподобалося. А те, що я коми розставляю після кожного сеансу, авторську графіку правлю, це, звісно, поза увагою. Я теж професіонал. В нєкотором родє. Но пасаран. І що ж тепер робити? Або так: що в такому випадку зробив би справжній чоловік? Та з’їбав би нафік, залишивши її з цим вигаданим конферансьє. І мастіть собі голову. Проблема в тому, що я ж, курва-мама, не справжній чоловік, а так — вербальна примара.
На задньому плані ВОНА в засмальцьованому халаті знімає з плити чайник. ВОНА ж, та, яка в одязі 30-х перед екраном, абсолютно незворушна. Вже поправила макіяж. Елеґантним жестом виймає з сумочки п а х і т о с к у і теж закурює. Власне кажучи, оце і є найвищий прояв професійності, бо в житті ВОНА не курить.
Ну, нічого. Якось воно буде. NBA, вища ліґа. (Ще кілька необов’язкових фраз, аби лише не писати «пауза». Раптово зривається і гарячково ходить кухнею туди-сюди. СУФЛЕР сказав би: «Мєчєтся»). Ха! Знайшов! Знайшов, бля! Вона ж не сказала, в кого закохалася! Прокольчик вийшов! Прикольчик! Ну й хитрюща баба. Підловити мене надумала! Не вдасться! (Таки пауза). Але навіщо тоді ця іноземна? Щоби приховати про всяк випадок справжнє? Забоялася, ріднесенька, забоялася. (В камеру: «Стоп! Давайте перепишемо. Тут лажа»).
ВОНА помахом руки зупиняє проектор і викликає ЙОГО на сцену. ВІН виходить дещо знічено, в руках недопалок, який забув забичкувати.
ВОНА. То що, паночку, знову обісралися? Як негарно. Ви ж доросла людина, де ваша гідність.
ВІН. Вибач... тобто, вибачте. Більше не повториться. Це, мабуть, з надміру емоцій.
ВОНА. Пити менше треба, солдатику. Тобто Вам взагалі в рот не можна брати (закашлюється) ані краплі, розумієте? В сенсі алкоголю.
ВІН. Розумію. Більше не...
ВОНА. Я вже це чула разів сто. Роздягайтеся.
ВІН. ?
ВОНА. Роздягайтеся. І лягайте.
ВІН (боязко сідає на кушетку).
ВОНА (накидає на себе лікарняний халат, підходить до нього, починає роздягати).
ВІН (дещо очманіло). Це надовго?
ВОНА. Побачимо. (Знімає з нього штани). Фе, яка бридота. Вам самому не гидко?
ВІН (пробує захищатися). Послухайте...
ВОНА. Сиди тихо, а то вмажу! Імпровізатор закаляний!
ВІН дає себе роздягнути й лягає. ВОНА бридливо кидає його одяг в куток, туди ж летить лікарняний халат. Сідає на деякій відстані від кушетки, очікувально дивиться на нього.
ВІН (трохи завчено). Коли я був маленький...
ВОНА (гарчить, як Альф у серіалі). И-и-и-иgh! Неправильна відповідь!
ВІН. Коли це сталося вперше...
ВОНА. И-и-и-иgh!!!
ВІН. А що я повинен...
ВОНА (уриває його). Нічого ти не повинен! Нічого не повинен. І не винен ти нічого нікому, заспокойся.
ВІН. Я...
ВОНА (не слухаючи). Ти тут не для того, щоб...
Зненацька гасне світло. Тиша. Навіть незрозуміло, що сталося — чи це режисерський хід такий, чи просто електрику вирубали. Зі стелі починає капотіти. Хтось підставляє мидницю — звук робиться голоснішим. Але тече щоразу більше — мидниць не вистачає. Просто злива якась. Тече звідусіль — по стінах, з балконів... потоп, коротше кажучи. Куліси набирають вологи й робляться такими важкими, що от-от обірвуться. Шум води.
NB. Увага! Цей шум в жодному разі не повинен нагадувати шум дощу! Бо розжену нахуй усю цю самодєятєльность!
ВОНА. (Спочатку чутно тільки голос. Потім поступово висвітлюється її силует. Так вона і говорить у напівтемряві під шум води, який не схожий на дощ).
Спочатку я почула його голос. Ми розмовляли по телефону. Про щось домовлялися... Як би це пояснити... Зі мною такого ще ніколи не було... В нього такий дивний голос... він має здатність заповнювати весь простір довкола мене... ніби має на те право... Здавалося, ніби десь нагорі відкрили шлюз – вода миттєво впала додолу і заповнила собою порожнечу... все почало пливти... все зрушилось зі своїх місць... і тільки тоді я усвідомила, що досі зі мною щось було не так... Його голос ніби щільно припасовувався до вигинів мого тіла, зрісся зі мною, проник у мене, я чула його зсередини... щось таке невимовно рідне тремтіло в мені його модуляціями... так просто, легко, буденно... таке чудо... хотілося, щоб він все говорив, байдуже що, щоб наші голоси спліталися... В мене тоді був роман... ну, знаєте, такий... випалює все в душі... якась спокута... ніби рвеш серце на тонкі мережива... а нащо... ні, це не бажання екстрему, мазохізм абощо... як би це пояснити... не знаю... я вже думала, що ніколи... Зустрілися ми десь рік, може два
