пара.
не-ВОНА. Отож. Колективна творчість. Незважаючи на те, що автори вочевидь намагались подолати творче безсилля і, відчуваючи брак інноваційних форм, об’єдналися у драматургічний тандем, вони все ще перебувають в полі тяжіння, я б так висловилася, неперетравленого постмодерного дискурсу...
не-ВІН. Та вони, взагалі, дебютанти в драмі і, на жаль, замість того, щоб визначитися принаймні з т е м о ю, почали з цинічних закидів на адресу яскравих представників української культури. Я розумію, що можна, гм-м, по-різному ставитися до, наприклад, Джорджа Сорос-Грабовича чи Кустуріци з тьолками... перепрошую, причепилося...
не-ВОНА. Вибачте, колєґо, але з ’ясування персональних стосунків входить до парадиґми постмодерної поетики. Я хотіла б звернути увагу на інше. В тексті забагато ремарок і, вибачте за відвертість, мелодрами. Герої постійно коментують репліки один одного замість того, щоб рухати дію. Дозвольте Вас спитати, як грати акторам?
не-ВІН. Дозвольте і мені відкоментувати! «Блював, обісцявся, їбі, обісрався...» (Витирає піт з лоба). Тобто я не буду нічого коментувати, воно саме за себе... того... І вони ще сподіваються на Бога! Молоді люди...
не-ВОНА. Вони вже не молоді. Ну, хіба що у порівнянні з Вами, шановний. (Чарівно посміхається). Продовжую. Це ж не просто текст, а текст для театру. Існує певна техніка складання реплік. Наступна репліка має накладатися не на слова, а на вгадані інтенції-інтексти-підтексти попередніх смислів. І тут невипадково переважає монологічність, не набирається ритм. Вони що, через інтернет переписуються? Тоді б користувалися відповідними chat-програмами...
не-ВІН. Новітні технології. А слова в простоті сказати не можуть...
не-ВОНА. А коли вони не мають що сказати? Нова глядацька оптика має розрізнити це як message покоління.
не-ВІН. Не мають що сказати, то сиділи б собі вдома...
не-ВОНА. Може, немає у них дому.
не-ВІН. Так треба заслужити, заробити, не розкидуватися домами врешті-решт. (Сам до себе). Старий, ти мене дістав. (Звертається до неї). Як Ви гадаєте, вони нас чують?
Не- ВІН і не-ВОНА швидко перебираються в старі костюми. Тепер це знову ВІН і ВОНА. ВОНА знову в домашньому. Сидить, поклавши голову на руки. Світло теж таке собі, від настільної лампи абощо. ВІН... ну, в тому, що був раніше. Намагається витягти суфлера з його будки, але там нікого немає. Дивиться здивовано на НЕЇ. ВОНА не ворушиться. Світло теж таке собі, від настільної лампи. ВІН, ще раз пересвідчившись, що ніякого суфлера немає, усім своїм виглядом намагається показати, що дивиться на НЕЇ з д и в о в а н о. Але ВОНА просто не може цього бачити — голова опущена. Світло теж таке собі, від настіль...
ВІН. Ну ти даєш, старенька. Нахомутала тут, блін. Убезпечилася на всі сто. От що значить уміти створювати дистанцію. Всю структуру нафік розвалила. У тебе що, немає відчуття ритму повторення деяких слів принаймні? Сказано ж було — мораторій. Та ну тебе. Я розумію, в тебе інше надзавдання. Нібито створюєш дистанцію, а сама підходиш упритул, аж дихати важко. (Сопе). Коли співається на два голоси, треба ж бодай тоніку якусь тримати. А то якийсь Шонберґ із Штокгаузеном виходить. Серійна техніка, блін. Не можна одночасно співати й цілуватися. Це навіть Дженіс Джоплін не вдавалося. З цим... З Гендрікс-Моррісоном. Поздихали від своїх експериментів. (Пауза). Не буду я відповідати на твої... мня-вня... закиди-вапроси-пожеланія. То кличеш за собою, то відштовхуєш. Шо я тєбє, мальчік? Фрекен Жулі, блін. То помираєш, то діловий костюм натягуєш. Рушниць тут стільки понавішували, що як у фіналі всі почнуть стріляти, феєрверк буде пачіщє галлівуда.
ВОНА (втомлено піднімає голову). Котра година?
ВІН. Не боїсь, до фіналу далеко.
ВОНА. От і добре, можна ще подрімати.
ВІН. А мені що робити?
ВОНА (махає рукою, мовляв, роби що хочеш).
Беззвучно все починає розвалюватися. Кустуріца, нанюхавшись з дівками кокаїну, згрібає всю компанію і звалює. Ваван пробує мухомор, кривиться, але, мужньо доївши, похитуючись іде геть. Лишега здивовано розглядає власний паспорт. Там якась італійська морда й ім’я Фредеріко. Бичара намагається трахнути свою малокровку просто на столі, але сусіди заважають. Особливо ветеран в орденських планках. Він довго крякче, витягає із спільного холодильника чвертку і ховає у внутрішню кишеню піджака. Тінейджер в майці на роликових ковзанах голосно (без звуку) затраскує підручник зоології на слові «сойка». Комп’ютер зависає. В’єтнамців забирає міліція.
ВІН ходить по сцені туди- сюди, щось там бурмоче сам до себе. Вагається, собака. Кілька разів рішуче наближається до куліси, потім повертається. Так, саме к і л ь к а разів. К і л ь к а в томаті. Потім, набравши гордовитого вигляду, а, по суті, підібгавши хвоста, виходить. ВОНА залишається сама.
ВОНА. Нарешті. До нього дійшло. Боже, з ким доводиться грати!
З’являється СУФЛЕР. Він напідпитку. Несе з собою коробки, пакети з її новим театральним костюмом і дрібним реквізитом. Вона відразу кидається щось шукати в одній з
