— На виклик. Мені прислали SMS.
— Отак зранку?
— Так.
— Важко тобі.
— Це такий бізнес, мася.
— Я бачив сон про твою школу X.
— Bay! — холодна маска на обличчі Діани тане від зацікавленості. — Що ти бачив? Тобі сподобалося?
— Сподобалося. Ти там просто пекельна красуня. Богиня. Володарка Звірів.
— А хто там ще був?
— Руда і висока дівчина. Зеленоока. Уся в ластовинні.
— Ти дійсно був у моєму сні… Як цікаво, — ніздрі Діани сіпнулися. Мітелик вирішив, що від збудження.
— Хто вона?
— Вона перебуває в школі X під номером. Їй заборонено розмовляти. А те, що вона пише на уроках, нам не показують. Ми не знаємо, хто вона й звідки. Її ніколи не беруть на «нічні чергування».
— Може, вона незаймана?
— Целка у школі X? Ти мене насмішив.
— Я бачив на ній пояс вірності.
— Це не з мого сну.
— Між вами щось є.
— Щось є.
— Ти закохана в неї?
— Я закохана в Лолу. У ніжну чорну пантеру Лолу.
— А вона в тебе?
— Так.
— Ага. А як там, у твоєму сні, ім'я тої білявої «ляльки»?
— Софія.
— Гм-м-м… Хто б сумнівався… Я був у Залі Насолод. Я бачив її та якусь чорношкіру. Напевно, це була Лола.
— Ти бачив продовження мого сну, про який я тобі розповіла.
— Продовження? Найкращий твір таки Софія написала?
— Ні, болт їй! Найкращий твір написала моя чорна Лола.
— Й обрала собі в «рабині» Софію?
— Так. Щоби відшмагати ту трахану псами шмару.
— Але, кицьо, вона не шмагала її.
— А що вона з нею робила?
— Вони ніжно-ніжно кохалися.
— Ти брешеш! — в очах Діани засвітилися жовті вогники. — Я знаю! Вона відшмагала її. Порвала її бліду дупу.
— Та не брешу я.
— Значить, ти бачив неправильний сон, — сказала дівчина. — Інший сон. Іншу можливу реальність. Іншу школу X.
Мітелик згадав давню мудрість Гермеса-Тота: «Як внизу, так і наверху. Як наверху, так і унизу». Паралельні реальності можливі. Можливий цілий оберемок паралельних реальностей. Ще трошки, і він стане містиком. Може, це йому допоможе. А може, й ні.
Він провів Володарку Звірів до ліфта. Потім пішов на кухню й увімкнув чайник. У двері подзвонили. Він вирішив, що Діана щось забула, і відчинив, не дивлячись у прозурку. На порозі стояла Індиго. За плечима в неї був великий рюкзак, а в руках юна телепатка тримала портфель Валерія Петровича.
— Не можна відкривати двері, не запитавши «хто там?», — зауважила Індиго.
— Ти, шмарка мала, ще будеш мене вчити… Звідки ти?..
— Я чекала надворі.
