— Що вам не подобається?
— Нащо запитуєш? Ти ж вмієш пізнавати думки, лишко. От і пізнай.
— Ви стомилися?
— З чого б це?
— Тоді поясніть. Словами поясніть.
— Бачиш, лишко, у нас мудрі люди кажуть: «Біда тому дворові, де курка кричить, а півень мовчить».
— У нас теж таке кажуть. І що з того?
— Ваші відьми, я думаю, дарма так узяли гору над вашими чоловіками. Ой, дарма! То ж чоловік має все вирішувати, бо він є першосотвореним за образом і подобою Божою. А ваші хитрі відьми неправедно забрали владу собі, пішли проти Божої правди, через Біблію людям голошеної. От, скажімо, ти — така мала піндзюрка, а вже починаєш тут усіма керманити: «дала вам Силу», «самі побачите»…
— Так повелося з прадавніх часів, давніших за вашу Біблію. Бо Сила Землі передається не синам, але донькам. І тільки жінка може нести печатку за все. Чоловік того не може.
— Що за «печатка» така?
— Сила дає, Сила й відбирає. Коли Сила помагає зробити потрібне, вона не щезає, а лише меншає і ніби псується. Якщо її не повернути назад у землю, вона усім навколо почне шкодити. Жрець повертає Силу, проливаючи на землю свою кров або своє сім'я, а від жриці земля сама відбирає використане. Треба лише лягти на землю голою і закликати Велику Богиню. Жриця запечатує зло за все. Без неї рід жити не може, без неї рід роздиратиме незапечатане всезло.
— Темні ваші справи, богопротивні, — підсумував ці пояснення Рева. — Але ще одне хочу тебе запитати.
— Питайте.
— Один старий козак казав мені, що незайманки гостріше відчувають наближення смертельної небезпеки. Казав, що батько теперішнього султана турського мав незайманок-охоронок, що не відходили від нього ані вдень, ані вночі й рятували його при наближенні убивників. Якщо так, то нащо ти оце поробила? Так би могла попередити мене про Чорного, коли б той до нас підкрадався.
— Так, незайманки відчувають «вітер смерті», — погодилася Двійя. — Але вони не можуть відкривати брами до інших світів. Тепер, якщо Чорний таки нас дожене, я спробую відкрити браму до Світу Нави. Тоді ти побачиш не личину, за якою Чорний ховає своє справжнє обличчя, а те, ким він є насправді.
— Але він від того не стане слабшим. Нащо тоді мені бачити його справжнє обличчя?
— Ти знатимеш, де його вразливі місця. Зможеш його вбити або так поранити, щоби він од нас відступився.
— А в нього є вразливі місця?
— Мають бути. Він не демон і не перевертень. Його народила у плоті звичайна жінка.
— У плоті, кажеш… — Рева на хвилину замислився. — А скажи мені, лишко, ким він є, той Чорний? Ти ж відаєш правду, я знаю. Чому ж не скажеш мені правди про нього?
Двійя відповіла не відразу. Рева відчув, що у розумі дівчини бажання розповісти змагається із якоюсь забороною чи присягою. Після довгих вагань планетниця притиснула свої губи до Ревиного вуха і швидко зашепотіла:
— Це велика таємниця Старших. Страшна таємниця. Такі, як Чорний, народжуються людьми, але потім, коли стають дорослими і сильними, Старші виймають із таких природні душі й закликають до порожньої плоті безтілесних істот зі Світу Нави. Якщо до тіла приходить істота дика і безглузда, то її негайно вбивають разом із тілом. Але іноді — дуже-дуже рідко — в тіло приходить справжній Дракон, і тоді оте тіло із часом стає дужчим і спритнішим за плоть стрибожих дітей. Дракон не знає втоми і милосердя, любить зброю, любить війну. Дракона важко вбити шаблею і кулею, він не відчуває болю, не знає страху. Тільки отая плоть, в котрій замешкав Дракон, старіє. Вона гарячіша за наші тіла, і в ній швидше вигорає життєва снага. Людське тіло з Драконом усередині живе лише десять-п'ятнадцять літ. За десять літ воно старіє, як за все життя. Тому Чорний такий старий дідо.
— А якщо ти знімеш з нього машкару, то я побачу того Дракона?
— Побачиш.
— А як воно виглядатиме?
— Мені не відомо.
Рева довго мовчав, а потім пошепки запитав:
— А Сірко, виходить, також Дракон?
