— Не скажу.
— Чому?
— Бо не скажу.
— Але він живе вже довго, — пригадав Рева. — Значить, не Дракон… Давай трохи відпочинемо, лишко, нам сьогодні ще цілий день їхати…
— Це могила Верховної Жриці, — сказала Реві Двійя, показуючи на Заячу Голову. Бачите онде?
— Що я там маю бачити?
— Стовп над могилою.
Рева придивився до верхів'я кургану. На тлі глибокого ранкового неба ледь мерехтіла височезна світлова колона. Її коропоподібна капітель підносилася до самої височіні.
— Скількі бачив у степах курганів, а таке зрю вперше, — визнав козак і гукнув до джури: — Гей, Харку, бачиш стовп над отою гіркою?
— Який стовп?
— Ніби світло таке стирчить.
— Не бачу, — здвигнув плечима джура, підганяючи стомленого огира. — А що, там щось таке є? Може, то якась юга[92]?
— Він не може бачити, — тихо, щоби не почув Харко, пояснила Двійя. — Ви бачите, бо я дала вам часточку Сили. Сила дає бачення. Чим більше Сили, тим більше можна побачити. Ви бачите лише стовп, а я бачу більше. Там похована Тара- Вольга, правнучка Праматері Претани у тридцять восьмому коліні.
— Ти усіх отих онучок напам'ять знаєш?
— Вони мої Навічні Матері.
— Хто? — перепитав Харко, котрий почув лише останні звуки розмови.
— Відьми, — сказав Рева, роблячі страшні очі.
— Так то відьмина могила?
— Я маю віддати землі те, що їй належить, — повідомила Двійя. Джурине запитання залишилося без відповіді.
— Що віддати? — Рева напружився, передчуваючи чергову неблагодатну вправу.
Мала планетниця вийняла зі свого сака велику ляльку, зшиту з червоної тафти і шматочків оксамиту. Ранвір, який їхав за спиною Харка, здивовано подивився на сестру.
— Тю, — присвиснув Харко. — Та це ж пупа[93]!
— Наші Старші заповіли мені поховати її тут замість мами.
— Поховати пупу замість людини? — Рева не втримався і сплюнув.
— Наші Старші так заповіли, — Двійя подивилася на Реву своїм особливим поглядом, від якого козака пересмикнуло.
— Нехай вона робить що хоче, — втрутився джура.
— Я тута начільний! — раптом визвірився на Харка Рева. — Мені вирішувати, хто, що і як робитиме!
— Тута живі на чолі не стоять, — спокійно промовила Двійя, роблячи наголос на слові «тута». Вона й далі дивилася в обличчя Реви.
Козака під її поглядом охопило відчуття нестерпної чужої присутності. Сонячний ранок наче згас, і навколо нього повстали сірі тіні. Він зрозумів, що планетниця викликала потойбічні сили.
«Сатанинське місце!» — зрозумів Рева, намагаючись Ісусовою молитвою відігнати хвилі холодного туману, які наповзали на нього з незнаної прірви. Але хвилі й тіні не відступали. Козак заплющив очі, потім знову розплющив. Мара порідшала, крізь неї знов прозирнуло ранкове сонце. Але зимна облога не лагіднішала, тіло бив дріж. Рева зауважив, що Двійї вже поряд немає.
— Де дівка? — запитав він джуру.
