Бранці мороку

— Раніше ти не витрачав час на цей телемотлох.

—  Угу. Раніше у мене й часу не було, — відгукнувся чоловік крізь зуби. — А тепер є. І краще я витрачатиму його на цей, як ти сказала, телемотлох — хоча ти й уявити не можеш своїми куцими мізками, яка це титанічна праця, — аніж милуватимуся твоїми зів’ялими принадами.

Усе ще хочеш поговорити з ним про дитину, Лі?

Я похитала головою, заперечуючи сама собі, і пішла працювати. Увімкнула комп’ютер, пошукала в думках хоч натяк на натхнення, не знайшовши, повторила вголос, що натхнення — це вигадка лінивих письменників, і за сім годин народила півтори сторінки повнокровного, як фанера, тексту. Перечитала його, стерла, заливаючись сльозами, і відчула крокодилячий голод. Годинник показував лише дев’яту вечора, але Михайло, вочевидь, уже спав — принаймні на першому поверсі його не було. Ще якийсь час я метушилась на кухні, нарізаючи бринзу та шинку для грецького салату, потім врізала собі пальця, покинула недороблений салат і з горнятком зеленого чаю повернулася до кабінету. І ще не відкривши дверей, почула таке ж шарудіння, як вдень.

—  Ну нарешті, смугастий лайдаче! — від полегшення мені аж дух забило, і я не знала точно, що зроблю, побачивши Тигру — задушу в обіймах чи намну вуха. Схиляючись усе ж до першого варіанта, я рвучко розчахнула двері і від панорами, що відкрилася моїм очам, впустила горнятко. Гарячий чай потік мені по ногах, але я навіть не відчула болю, я нічого не відчувала, окрім шоку, того, що, за твердженням медиків, може призвести до смерті.

Тигра й справді був у кабінеті — він уперше відвідав будинок з того дня, як Михайло намагався силоміць занести його всередину. Кіт сидів на підлозі біля крісла і лапами збивав мої крихітні записнички, що пурхали над ним, ніби метелики. Вгорі, ближче до стелі, літали вже більші книжки — словники, довідники, енциклопедії. Грубезний перший том академічного словника синонімів української мови, такий важкий, що Михайло цілком серйозно забороняв мені піднімати його після тієї катастрофи, активно кружляв кімнатою, а потім, немов побачивши мене, завис у повітрі, як гелікоптер, затріпотів сторінками, мов незаймана дівиця віями, і, важко помахуючи обкладинкою, наблизився впритул до мого носу. Решта книг — а їх було десь тридцять, — вишикувавшись за розмірами у вервечку, лишалися на місці, тобто висіли у повітрі, махаючи сторінками- крилами, як і їхній академічний колега. Мене заціпило, і я сіла просто на порозі. Книги цьому зраділи. Вони пожвавилися, заметушилися кабінетом, немов обираючи найкраще місце для приземлення, і я застогнала. Почувши це, Тигра зірвався з місця і в три стрибки опинився біля мене. Кіт не став тікати, він просто зупинився, вишкірив зуби і притиснувся до мого стегна. І тут я почула це. Дитячий сміх, чи радше хихотіння, не зловісне, але знущальне і вкрай задоволене, таке, котре видає балуване дитя, милуючись тим, як мама зранку намагається змити з лиця зубну пасту чи чорнило, якими добра донька намалювала нені індіанські бойові візерунки на щоках. Мене почало тіпати, а сміх не вщухав. Це була дитина, явно дівчинка, і я не бачила її, але — чула. Навіть шелест сторінок не зміг заглушити цього хихикання.

—  Катрусю?..

Я не знала, чому раптом згадала ім’я моєї нещасної доні, котрій так і не судилося побачити світ, але сміх увірвався. І почувся голос.

—  Ні. Вона не тут.

Я подумала, що марю. Однак щойно це спало мені на гадку, другий том академічного словника, аж ніяк не тонший за свого брата, склав сторінки і каменем впав мені на голову. Було боляче, і це трохи привело мене до тями. Я застогнала і зірвалася на рівні ноги.