фальшивої підлоги вмуроване залізне кільце, яке до цього ховалося під сходами. Якщо зачепити за нього й потягти на себе, бетонна підлога стане на своє місце...
Сучий син.
Тепер переді мною сходи, які ведуть униз, і там, унизу, я бачу двері. Вони біліють у підземній тіні і цим схожі на напіввикопаний череп, що витріщається на мене з землі порожніми дірками. Чергові двері з поглядом. Обережно спускаюся до них, тримаючись за крижані вологі цегляні стіни і думаючи про те, що якщо й вони запираються замком, то зусилля будуть марними. Більше ніяких ключів у мене немає. А що, Орест цілком міг передбачити такий варіант — щоб не повторювати помилок одного сумнозвісного дядька із синьою бородою, тримати цей останній, найважливіший ключик до Таємниці якнайдалі від можливої цікавості своєї дружини...
Там був лише засув.
Я вагаюся, але тільки мить. Відступати не дізнавшись безглуздо. Все ще залишається шанс, що в мого чоловіка там щось зовсім інше, і те, про що казали в новинах — справа зовсім не його рук...
Щосили смикаю засув на себе, він виходить з паза, а плече налягає на холодний метал дверей. Ті без жодного рипіння слухняно відчиняються у темряву. Із холодом у серці я мацаю рукою по внутрішній стіні, гадаючи, що тут має бути вимикач, і дійсно знаходжу його. Всередині приміщення починають блимати білі палички холодного денного світла. Ля стробоскопія вириває з пітьми кімнати окремі фрагменти, миготіння все прискорюється, фрагменти поєднуються один з одним, і ось під рівний мертвий гул металевої бджоли цілісна картина відкривається перед моїми очима. І коли усвідомлення дістається мозку, мені хочеться кричати.
Спершу в очі впадає маленький стілець у центрі кімнати. Стілець обитий дерматином і прикручений до підлоги металевими кутиками, увесь у брунатних плямах, а на його дерев’яних частинах застигли зарубки й подряпини, що їх залишило щось тверде й гостре. На підлокотниках і передніх ніжках — потерті кільця ремнів. На підлозі під стільцем — той самий коричневий колір, у вигляді розмазаних плям і бризок.
Проти волі я роблю крок усередину і хапаю ротом сперте повітря.
У дальньому кутку праворуч — проста койка, теж явно закоротка для дорослої людини. Кілька ланцюгів звернулося на ній подібно до кубла металевих гадюк.
Ще крок.
Вкритий клейонкою стіл у кутку ліворуч з розкладеними на ньому колючими й ріжучими пристосуваннями — від зубцюватої кришки з-під використаної консерви і відбитого горлечка пляшки до великого м’ясницького ножа. Інструмент вишикуваний по розміру з акуратністю хірур- га-педанта. Поруч на стіні висять комбінезон кольору хакі й респіратор.
Мене веде вбік, здається, що я ось-ось втрачу свідомість. Я обертаюся, як в уповільненому кіно, і впираюся поглядом у прозору прямокутну ємність, що причаїлася у кутку за дверима. В ній...
