Між сітями дротів колючих
Молюся Тобі, та не каюся, ні,
Хоч тяжко караюсь і мучусь.
В Україну Роман Вінтоняк повернувся в шістдесят четвертому. Після поневірянь зумів осісти з дружиною в Івано-Франківську. Чесним, мужнім, товариським, дотеп-ним залишився в пам’яті друзів і бойових побратимів на все життя. Смерть спіткала незломного повстанця в травні 1995 року. Вічний спочинок хорунжий Левада знайшов на Чукалівському кладовищі в Івано-Франківську. А поруч височіють хрести на могилах друзів по боротьбі. Перед Різдвом сорок восьмого з кількома стрільцями відвідали в якійсь справі село Стопчатів. Там і застав нас святвечір. Вечеряли в сільській хаті. Надворі господарює віхола. Біля хати надійний стійковий. Тому почувалися безпечно. Будь-яке свято у хаті, хай і не рідній, для загнаного ворогом в ліси повстанця таки справжнє свято. Відігрілися в сільській хаті тілом і душею. Вечеря закінчилася. Стрільці дякували Богу й господарям. Кожен подумки побував у родинному колі в батьківській хаті. Що може бути кращого? Але дійсність невмолима. Мусилося знову відходити до підземного пристанівку. Враз хрипло рипнули хатні двері. На порозі постав ставний юнак. Повстанці трохи притримались. Розговорилися з гостем. Дев’ятнадцятирічний хлопець дуже емоційно прочитав власного вірша. Йшлося у ньому про українських повстанців- героїв. Мені аж дух заперло. Значить, справа наша не вмре, якщо є такі молоді люди. Недаремно, виходить, губимо свою молодість по лісах і криївках. Наступники наші воюватимуть з ворогом найгрізнішою зброєю — словом. Добрий поет вартий цілого куреня озброєних стрільців. Так думалося того заметільного святкового вечора. Поетові слова незбагненною енергією вливалися в зболену душу. Я щиро заздрив осяйному юнакові. Має змогу вчитися. Володіє талановито словом. В художньому слові я кохався змалку. Проте замість книги ношу за спиною автомат. Рядки виписую чергами з нього. Університети мої — гори й ліси. Я син боїв. Юнак той став відомим поетом, державним діячем. Пішов із невеликого гірського села в широкі світи. Чи вдалося йому зберегти юнацьку чистоту?.. Збагачений більш як півстолітнім життєвим досвідом читаю «Колядників» Дмитра Павличка, щирі поетові рядки відносять у буремні сорокові. Колядники
Мій батько був тоді в колгоспі головою,
З жури чорнів, бо мав дві влади над собою:
Район і гарнізон, стрибки й секретарі
За самогонкою являлись на зорі,
Бо починалася їх влада люта й п'яна,
Й до вечора тяглась, а з вечора до рана
Тривала інша власть — своя, а не чужа.
Тож батько мій ходив по гострині ножа.
Був сорок сьомий рік, різдво, сніги, як свічі,
Біліли на дахах і на гірськім узбіччі;
Був ясний день. З гори зійшли колядники —
Тризуби на шапках, на грудях — блискавки.
Зійшли, не боячись, при сонці і при зброї,
І стали під вікном для пісні різдвяної.
А мати глянула: «Це наші! В хату клич!»
І хата охнула від молодих облич.
Зайшли. Молилися. Засіли біля столу.
Сотенний зняв кожух. Він їв кутю й спрокволу
До батька говорив: «Пане Павличко, тра!
Потрібна поміч нам з колгоспного двора,
Голодні хлопці ждуть в Корнівці на постої.
Підкиньте, підженіть нам живності якої!»
А батько посміхнувсь: «Дві ялівки даю
З колгоспу, а одну таки віддам свою.
Знайдуться й підсвинки, курчата, гуси, вівці —
Сю ніч оте добро опиниться в Корнівці!»
Сотенний попросив паперу й олівця,
І довідку почав писати для отця.
Він все перелічив, що батько мав прислати,
І мовив так: «Харчі ми не берем без плати.
Держава наша все віддасть… Ми — не вовки,
І не грабіжники, а чесні вояки!»
Мій батько взяв папір, погладив, за
