халяву
Засунув і сказав: «Допоки там державу
Збудуємо свою, я, хлопці, підожду,
Але тепер колгосп віддам за коляду!
Як Бог діждати дасть, скажу я Україні,
Що заплатили, ви мені й моїй родині
Колядкою!» І тут постала коляда,
Так ніби увійшла княгиня молода
До хати нашої, і на стрілецькі чола
Упала божа тінь, як світло з ореола…
І хлопці так пішли, у зблисках коляди —
За синю лінію карпатської гряди,
І видно ще було те світло за горою,
Що з піснею лягло на їхню твар і зброю,
І чути ще було в Стопчатів з Космача
Гудіння голосів, як струнний звук меча.
В одній і тій же криївці стрільці зимували крайньо рідко кількаразово. Теренові працівники користувалися криївками цілорічно. Тому й використовували їх аж до виявлення сторонніми. Стрільці Березівської сотні змінювали криївки щороку. Влітку багато рейдували. Слідкувати за криївкою не було змоги й часу. Її міг хтось випадково виявити. Порядна людина, звичайно, змовчить про знахідку. Але ж не всі, на жаль, порядні. Щоб не ризикувати, ми щоосені обладнували для себе нові криївки і спокійно в них зимували. Зиму із сорок сьомого на сорок восьмий я провів не в одній, а переходив від криївки до криївки. Контролював стрільців, підтримував їх на дусі. Зі мною постійно перебував ще один повстанець. Інколи ходили трійкою. Зрідка заходили в села, правда, лише в ті, де не було близько криївок. Бо про з’яву посеред зими в селі повстанців могли довідатися більшовики і шукати там криївку. З провідниками будь-якого рангу зимової пори не зустрічалися. Вони надійно бункерувалися на зиму. Скажімо, провідник Коломийської округи Борис жодної зими не провів у Карпатах. Зимував то в Городенківщині, то в Снятинщині чи Коломийщині… Це було відомо тільки в дуже вузькому колі. Восени Борис розпускав своїх охоронців аж до весни. Ніхто з них навіть не здогадувався про місце зимівлі провідника. Проте, це не значить, що охоронці покидалися напризволяще. Кожного з них приділяв до тієї чи іншої групи повстанців-зимівників. Навесні всі збиралися в призначеному місці. Незмінним охоронцем окружного провідника Бориса був Байда — Михайло Симчич з Вижнього Березова. Щорічно восени і навесні від крайового проводу приходили відпоручники. Перевіряли готовність до зимування восени. Навесні давали інструкції на літній період, перевіряли особовий склад сотень. Але на весняну відправу 1948-го від крайового проводу ніхто не прийшов. Обстановка на той час склалася така, що сотнями стало неможливо оперувати навіть у Карпатах. Про польові райони і говорити зайво. Теренова сітка, боївки СБ, кущові боївки несли великі втрати як влітку, так і взимку. Інструкції говорили, що поповнення можливе тільки з числа вояків УПА. Залучати нових людей заборонялося, щоб не наражати на смертельну небезпеку. У сотні я знав можливості кожного стрільця, всі його слабкі й сильні сторони. Та й стрільці притерлися один до одного, зжилися. У відділі панували взаємовиручка, злагода і добрий дух побратимства. Розставатися хлопці не хотіли. Звикли ділити і радість, і горе, всі труднощі більшим бойовим гуртом. Розкидані по боївках, вояки почували себе не такими впевненими, як у сотні, де могли оборонитися від будь-якого ворога. Часто-густо горян перекидали на Покуття, в терен, до якого хлопці ніяк не могли призвичаїтися. У горах все було звичне й рідне. Кожне дерево, кожен камінь давали прихисток. У полях цього не було. У багатьох гірських селах повстанці досить вільно почувалися аж до п’ятдесятих років. Ходили вдень, особливо не криючись, квартирували у селах. У польових районах про таке вже й думати не сміли. Більшовики осідлали рівнинні райони міцно. Хлопці з Городенківщини розповідали, що вночі змушені робити переходи від села до села босоніж, аби не було зайвого шуму. Велося їм там значно важче. Тому треба віддати належне мужності і винахідливості тих боївкарів. Перед Великоднем сорок восьмого року заквартирували роєм у селі Мишині, здається, то був присілок Либин. Господиня хутенько приготувала сніданок із пісних страв. Стрільці повсідалися до столу, а старенька поспішила до церкви на сповідь. В скорому часі прибігає розтривожена, захекана. Впала на лаву і не може віддихатись. Обводить кожного з нас округлими очима. Нарешті спромоглася на слово. На сповіді перечислює панотцеві всі свої гріхи. І з сусідкою лаялась, і в її курку грудкою кидала… Нічого не втаїла. Ні тяжчого, ні легшого гріха. Вже й нема про що оповідати. А священик пропонує ще ліпше подумати. Як не напружувалася, не змогла згадати більше жодного гріха. Тоді отець улесливо так запитує, чи не заходять до неї бандерівці. Хата ж бо на краю села. Бідна жінка завмерла. У неї ж повна хата партизанів. Що робити? Сказати правду? Збрехати? На сповіді? Нічого не промовила допитливому священикові. Лише запитує, яке то має
