відношення до сповіді. А той каже, що партизани виступають проти влади, а тим самим і проти Бога. Бо ж будь-яка влада посилається нам творцем. Отож, як тільки десь побачите бандерівців чи почуєте щось про них, відразу ж дайте знати мені. Бо то страшні грішники, воюють проти влади. Отак повчав сільський батюшка сповідальницю. Стара селянка замовкла. Я глянув на стрільців. Кожному кров відлила від обличчя, нервово рухаються вилиці. Вечора ледве дочекалися. Кілька повстанців пішли до священика на «сповідь». Знайшли в нього партквиток і пістолет. Стало зрозуміло, кому молився і служив «батюшка». Великодню службу в мишинській церкві відправляв інший священик. Великдень того року розніс горами сумну звістку. В камеральному лісі побіля Хімчина на Косівщині загинув у бою сотенний Білий. До останнього пострілу трималися пліч-о-пліч його ад’ютант Моряк та надрайонний провідник ОУН Косівщини Скидан — Дмитро Ящук із Підгайчиків на Коломийщині. Останній свій бій герої прийняли великодньої суботи. Як сьогодні бачу сотенного Білого. Високого, стрункого, у формі старшини УПА. У Хімчині знайшов свій останній пристанівок і Гайворон — Іван Гураль. Мій одноліток із села Литвинів Підгаєцького району на Тернопільщині займав пост заступника окружного провідника Коломийщини. У гірському селі лежав з тяжкою раною в криївці. Розпочалася ґангрена. Без ампутації ноги рятунку не було. П’ятнадцятого травня 1950 року Гайворон обірвав свої муки пострілом з пістолета. На початку травня зустрілися з окружним провідником Борисом. Три дні квартирували на полонині Каратул між Березовом і Космачем. Борис пояснював, що людей треба підготувати морально до майбутньої підпільної праці. Специфіка її значно відрізнялася від служби в УПА. Після тривалої розмови з окружним провідником я переконував, як умів, своїх стрільців. Спекотне літо 1948. Невеликою групою йдемо на зв’язок із крайовим проводом. Від гори Сивулі рушаємо гірським хребтом. Перейшли на закарпатську сторону. Здалеку забовваніла на великій галявині кошара. Надумали трохи перепочити й підхарчуватись. Густим лісом наблизилися до поляни зі старою кошарою. На протилежному боці хтось порається в заростях. В окуляр далековида намацав буру постать. Ведмедиця. Поруч двійко ведмежат. Вибрикують безтурботно довкола косматої мами, застрибують їй на спину. Ведмедиха час від часу зводиться на лапи, роздивляється навсебіч, принюхується. Налюбувався я досхочу клишоногим сімейством. Передав далековид хлопцям, аби також натішились. Але потіха потіхою, а служба службою. Хтось свиснув, хтось крикнув… Ведмедиця стрепенулась, нашорошила чутливі вуха. Малюки ж продовжують безтурботно пустувати. Мати грізно заревіла на неслухів. Вхопила зубами одного, кинула вперед. Другого… Пустуни задріботіли поміж корчами в ліс. Слідом повагом похилиталася мати. Через кожних кілька кроків оглядається сердито на порушників спокою. Густий ліс заховав невдовзі всю трійку від наших очей. Стрільці сміливо попрямували до кошари. Більшовицької засідки там нема. Ведмеді неодмінно виявили б її. Передніше я стикався з ведмедем на підході до Сивулі. Із стрільцями перебрели гомінку річечку і почали підніматися величезним зрубом догори. Аж чую, в густому малиннику щось тріщить поміж пнями. Засідка?! Хапаємось за автомати. Але енкаведисти не шуміли б у засідці. Хто ж тоді там трощить ломаччя? Висаджуємо найлегшого стрільця на височенький пень. Той зірко з-під долоні вдивився у малинник. Засміявся тихенько. Ведмідь. Підходимо навшпиньки ближче. Стоїть бурий здоровило на задніх лапах. Бере в охапку зелені стебла малини, тягне незграбними лапищами догори і — до рота. Сопе задоволено й чавкає смаковито. Надивилися ми на карпатського вуйка доволі. Хтось, нарешті, голосно крикнув, аби налякати косолапого. Але той грізно глянув на гурт озброєних людей і повагом побрів собі в хащі. Проте відбулася в моєму житті й трагічна зустріч із ведмедями. Якось із роєм стрільців пробиралися густими лісами, через які простягався колишній кордон між Польщею і Чехо- Словаччиною. Місцевість безлюдна й глуха. У тих теренах довший час квартирував крайовий провід. Туди по зв’язку ходили з Буковини, Коломийщини, Городенківщини… Крайові провідники організовували зустрічі з керівниками округ, надрайонів. Посильні приносили матеріали, звіти з цілого краю. Отож, пробираємося непрохідними хащами, аж гульк — поляна. Вкрита густою травою, всіяна сонечками квітів. Так і вабить до себе. Але для партизана обачність понад усе. Обсервовуємо протилежний край сонячної поляни. В кущах намацую далековидом ведмедицю з двома кумедними ведмежатами. Почергово милуємося клишоногими. Аж раптом з чагарів вискакують, мов арідники з пекла, енкаведисти. Довгими чергами з кулеметів посипають чагарник з ведмедями. Один навіть гранату жбурнув у кущі. Далі діялося щось несусвітнє. П’яні москалі пішли на пошарпаний хабаз в багнетну атаку. Звідти невдовзі вибігали з диким реготом. Пикатий здоровань тримав на багнеті поперед себе маленьку ведмежу голову. В траву і на чоботиська червонопикому цібеніла кров. Не пам’ятаю, чи й подавав команду стрільцям. Одночасними чергами з автоматів і скоростріла відправили нелюдів у місця, де вже не вбиватимуть нікого. Перевершив усіх у стосунках з ведмедями Сибіряк — Білінчук Василь. Якось з невеличкою групою повстанців Сибіряк наткнувся на пораненого на міні ведмедя. Бурий стікав кров’ю і майже не подавав ознак життя. Добросердому здорованеві Сибірякові шкода стало звірини. Кілька кілометрів з-під Чорногори ніс пораненого звіра до повстанського табору. Якимось дивом зумів виходити тварину. Ведмедисько так прив’язався до свого рятівника, що бігав за ним, мов собака. Навіть перед фотоапаратом позував разом із Василем. Історія настільки дивовижна, що повірити важко. Але є очевидці. А найголовніше —
Вы читаете Брати грому
