був членом ОУН. Більшовики того не знали й забрали медика до Червоної армії, де він служив у чині майора військовим лікарем. Фахівець із нього був першокласний. Проте знайшовся юда, що продав лікаря. І ось він разом з іншими невільниками пливе в арештанському пароплаві Єнісеєм до найпівнічнішого півострова Азії – Таймира, що височіє горами Бирранга поміж затоками Єнісейською Карського моря та Хатангською – моря Лаптєвих, попереду вічна мерзлота, п’ятнадцять років каторги, невідомість… Блатні, але тут уже не знайомі нам, знову роздягають зморених важкою дорогою в’язнів. Я вирішую допомогти Омельчукові, якого знаю ще з львівської пересилки, позаяк часто грали з ним у камері в шахи. Кажу: – Омеляне Павловичу, приставайте до нашого товариства, бо обберуть до нитки. Та лікар прилучився до якихось панків. Старший над злодіями звернув увагу на невеличкий гурт інтеліґенції. Усіх їх роздягли до білизни. Не обійшли увагою й Омельчука. Тут хочеться забігти трохи наперед і сказати, що бандитський верховода згодом ще раз зустрівся з лікарем. Його підрізали в таборі колеґи по ремеслу. Оперувати пораненого привезли до міської лікарні. Завідувачем центральної лікарні в Норильську був тоді достроково звільнений Омелян Омельчук, який замінив на цій посаді професора Кузнєцова, що сидів у справі, пов’язаній з отруєнням Горького. Злодюга відразу впізнав скривджену людину й відмовився від операції. Боявся, що той поквитається з ним, як це водиться в їхньому блатному світі. Проте лікар заспокоїв його і переконав у необхідності операції. Омельчук власноручно вдало прооперував блатного. Поправившись, невиправний злодій поклявся «зав’язати», тобто порвати зі злодійським світом. Працюючи в табірному шпиталі, Омельчук дав мені записку-пароль. Із нею я йшов до лікарні чи медпункту в будь-якому таборі, й медики допомагали мені, як могли. Були вони поміж собою дуже дружні й зналися в усіх таборах. Записку я беріг, мов зіницю ока. Омельчуків підпис маґічно діяв на всіх медиків. Жодного разу мені не відмовили. Облізлий старенькй пароплав причалив до берега в порту Дудінці, що в понизів’ї Єнісею. Відчувався свіжий подих недалекого Карського моря, хоча погода була ще досить тепла. Не давши часу на відпочинок після виснажливої дороги, нас просто в порту заставили працювати на лісосплаві. Там голодні й потомлені в’язні ґарували кілька днів. Саші ніяк не покидала настирлива думка одягти вимріяну мою шовкову сорочку. Правда, тактику керівний злодюга змінив. Зрозумів, очевидно, що силою нічого не доб’ється. Став під’їздити з іншого боку. Підсунувся якось потихенько до мене й пропонує вигідний обмін. Шмат сала, дві хлібини і німецький светр. Я відразу ж погодився, позаяк чудово розумів, що в таборі сорочка швидко знищиться. Обміном були задоволені обидва. Вузькоколійка пригуркотіла наш невільницький гурт аж до Норильська, який 1953 року став містом. Перший камінь у фундамент майбутнього індустріального центру заклали руки невільників тридцять п’ятого року. Я потрапив до табору число двадцять п’ять. Призначили мене до теслярської бриґади на будові. Каторжникам належало працювати тільки на важких загальних роботах. Привілейовані посади нарядників, начальників колон, рахівників займали виключно побутовики. Вони знущалися з політв’язнів не гірше, ніж начальники, виганяли їх на роботу швабрами. Ім’я та прізвище мені замінив табірний номер И 410. Через кілька років його поміняли на Ю 994. Таких, як я, каторжників у Норильську каралося двадцять тисяч. Через десять років їх залишилося тільки п’ять тисяч. Усіх прийняла гора Шмідтиха, в якій ховали невільників. З роботою мені досить-таки пощастило. Разом зі мною працює лікар Омельчук. Правда, в нашій бриґаді він довго не затримався. Табірні медики допомогли йому згодом влаштуватися в ОП («отдихающій пункт»). Бриґадою теслів керує Кириченко з Києва. Навколо шарґа страшенна, а нам видали білюсінькі маскувальні костюми, німецькі трофеї, либонь. Ходимо табором, як білогруді лебеді. Омельчук чомусь дуже мерз. Пропоную йому: – Пане докторе, ходімо грітися. Він чоловік серйозний і солідний, тому лишень скривиться у відповідь: – Йой, Уграче, бриґадир буде сваритися. – Та плюйте ви на бриґадира, ходімо! Я вже встиг познайомитися з багатьма, навіть заприятелював із латишем Матісоном. Омельчука тяг щоразу до тепла мало не силоміць. Лікар був дуже совісний і не хотів, аби через нього хтось страждав. Але бриґадир-добряк дивився на все крізь пальці. У нашій бриґаді зібралося чимало добрих хлопців. Узяти хоча б того ж Матісона. Що за душевна людина! Дуже багато допоміг мені під час табірної скрути й сам Омелян Омельчук. Повік буду йому вдячний. Першу зиму в неволі перебув щасливо, якщо не брати до уваги обмороженого пальця на нозі. Його мені хірург відрізав, як непотріб, щоб не морочитися з лікуванням. Зрештою, в тих умовах то був єдиний порятунок від гангрени. Потрапив до ОП на комісію. Пацієнти – доходяги, тобто в’язні, яких каторжна праця і злиденне харчування виснажили до краю. Там ніхто не зважав, яка в тебе недуга. В людини могла бути видалена легеня чи хвора нирка або ще якась тяжка недуга, та це нікого не хвилювало, придатність до фізичної праці перевіряли дуже швидко й просто. В’язень повертається до лікаря спиною, а той обсервовує сідницю. Якщо сама лише шкіра, посилають до ОП, коли ж є бодай трохи м’яса, – на роботу. Лікуванням доходяг ніхто себе не обтяжував. Просто лежали собі в теплому бараці, щоправда годували там трохи краще. Набереш за якийсь час трохи жиру на сідницю – і на роботу. Доходягами найчастіше ставали ті, які міняли хліб на куриво. Я цього ніколи не робив, хоча курив затято. Начальником табору був татарин Тархов. А ще пригадую опера Воронцова. До Тархова «двадцять п’ятим» керував Грєбєлєв. Усіх начальників не пам’ятаю, бо за десять років каторги побував у багатьох
Вы читаете Брати вогню
