«Як їх, дітей, виховувати, дорогий друже? Думали ви над цим?.. Вона розмовляє з батьком, з доктором, наче з якимсь товаришем по факультету. І вважає це абсолютно нормальним». Так, вона почувала себе з ним настільки вільно, що він часто опинявся в скрутному становищі, проте змінити щось не наважувався. В очах своєї дочки доктор, безперечно, не був бездоганним… Фактично з того часу, як померла пані Буч, минуло ось уже дванадцять років. «Я запевняв свою дорогоцінну дружину, що це дівчисько — мій перший педагогічний експеримент. О!., вибачайте!.. Воїстину ваш доктор дуже завинив… дуже завинив… За це доводиться тяжко розплачуватися». Марі-Те тихенько причинила двері до вітальні, настроїла радіолу і сіла на канапу поряд з батьком, що відклав газету на журнальний столик. — А ти все ще читаєш оцю ганчірку, батьку! Вагнер і «майбутнє нової Європи», наче справжні колабораціоністи. Доктор Буч нічого не відповів на її іронічні зауваження. Здавалось, він весь заглибився в споглядання чорного диску пластинки, що наче поспішила закінчити вагнерівську «Ідилію Зігфріда», улюблений твір батька, що його Марі-Те спеціально винесла із затишку своєї кімнати, щоб, наче вибухівку, кинути у вітальню. Вони обоє захоплювалися музикою, однак між ними впало яблуко розбрату: Ріхард Вагнер і рух Опору. Він кохався у музиці великого німецького композитора, вона ж ненавиділа Вагнера, бо він був німець. Вона співчувала партизанам Опору, макі; він — не вірив в успіх їхньої боротьби. — Що ти робила в своїй кімнаті? Доктор Буч запитав так, навмання, скоріше щоб уникнути небажаної і гострої розмови, аніж дізнатися про післяобідні справи своєї дочки. — Я читала прокламацію. — Ти читала прокламацію? — Ну, вірніше підпільну газету «Овернський патріот». Вона звертається, я цитую дослівно: «до всіх, хто може тримати зброю, хто хоче боротися з ворогом всіма засобами, аж до збройних сутичок». — Хто тобі дав цю газету, Марі-Те? — Не знаю. — Як-то не знаєш? Ти глузуєш з мене. — Аж ніяк. Я знайшла її в кишені пальта, коли йшла з лекцій. — Чудово!.. І, зрозуміло, ти згодна з цим зверненням… — Ясна річ! — Звичайно, ти схвалюєш і сьогоднішній замах? — Який замах? — Сьогодні убито німецького офіцера. — Убито?.. Справедливо покарано, хочеш ти сказати. Я вбачаю в цьому акті гуманність хірурга, який одразу відтинає від тіла нездоровий орган. — Зразу ж після замаху німці організували облаву. Десятки людей заарештовано. — Не розбивши яєць, яєшні не зробиш. Розкажи мені, тату, про замах. Доктор Буч не відповів. Він видобув люльку з кишені старої домашньої куртки, секунду потримав її, наче не знаючи, що з нею робити, потім машинально підніс до рота і затиснув жовтими від тютюну зубами, забувши її запалити. Його погляд задумливо блукав по вітальні, байдуже спиняючись на витончених китайських естампах в позолочених рамках, на вишуканих меблях, на дорогому старовинному килимі. Він нічого не бачив. Чи розумно він робить, даючи таку волю Марі-Те? «Моя маленька Марі-Те! Чи ж не його обов’язок захищати її від впливу інших і певною мірою од неї самої? Головне, від неї самої, що б там не було і чого б це не коштувало і йому і їй. Моя дитино!» Думки затуманили йому погляд. Неясні, безформні, вони, ледь народившись, щезали, як марево. Чорна пластинка незворушливо почала: «Зігфрід, найдорожчий в світі…» Доктор Буч подивився на дочку, яка зацікавлено поглядала на нього, заінтригована раптовим мовчанням і відсутнім виглядом батька. Вона подумала, що батько хоче щось сказати. Але він мовчав. І обоє сиділи і дивилися одне на одного, Марі-Те чекала, щоб першим заговорив батько; доктор Буч відчував, що мусить сказати щось вирішальне і важливе для долі Марі-Те, але неспроможний був опанувати свої думки і висловити їх. Хіба що… «Так, звичайно, це страшенно нерозумно, що я не насмілююсь прибрати її до рук. Щасти тобі, Марі-Те, моя маленька. Щасти тобі, ти моя єдина втіха, найдорожча в світі. Моя радість і горе. Щасти тобі, мені страшно за тебе». В присутності доньки доктор Буч часом відчував себе безпорадним, до смішного незграбним і несміливим. «Я її не розумію. Я ніколи не розумів її як слід, мою маленьку дочку, яку Берта залишила на мене; я ще гірше розумію душу дівчини — таємничу, незбагненну і хистку. А чи розуміє вона мене? Певно, що ні. Ми живемо в одному будинку, в один і той же час, і все ж не разом. Хто з нас двох має перевагу?» І він подумав про свою дружину, ніжну й вразливу, «наче пелюстка квітки», як він колись її називав; чисту, наче джерельна вода, вишукано манірну, немов старовинні, тонко оздоблені витвори мистецтва. Виняткова жінка. Справжня дружина, хазяйка господи. Освічена, розумна й дотепна. Але принципова. Така була принципова, що просто жах. Протестантка, не дивно. «Твоє небо спокушає мене знайти на ньому вічність, — любив він їй говорити, — але, боронь боже, зустріти там твого пастора». Ох, той пастор! Він отруїв їхнє життя. Совість, тінь моєї дружини, — казав він друзям, — пастор Брантон… Око боже. І око це, хоч було вже в могилі, все ще позирало на Каїна. Ідіот, справжній ідіот! А проте його пику завжди можна було бачити в моєму домі, де він священнодійствував, немов у храмі. Подружнє життя втрьох, аякже. Він змушений був терпіти його присутність. — Ти… слабохарактерний, тату. Марі-Те одразу ж пожалкувала, що ці слова вихопились у неї. Особливо зараз. Вийшло якось нетактовно. Вона відчувала, що її образливе зауваження було зовсім недоречне. — Що ж, вибач! — просто відповів доктор. Марі-Те похилила голову, їй було незручно. Запало важке мовчання, порушуване тільки мелодією з фіналу «Зігфріда». І раптом доктор Буч вибухнув гнівом: — Ти зробиш мені послугу, коли негайно заберешся звідси до своєї кімнати, — його голос тремтів, — і чекатимеш там мого слова. Іди! Він різко підвівся, випроставши худе й сухе, наче виноградна лоза, тіло, і войовничо вказав люлькою на двері вітальні. Марі-Те не рухалась.
Вы читаете Чи любите ви Вагнера?
