дотики скальпеля після місцевої анестезії. Тільки відчуття і ніякого болю. Полковник щось йому казав. — Ваша поведінка, пане Бурдійя, нам дуже не подобається, дуже. Ганс фон Шульц виглядав вкрай засмученим. Розставивши ноги і заклавши руки за спину, він з осудом дивився на Франсуа Бурдійя, що нерухомо лежав біля його ніг. — Ваша поведінка примусила нас вдатися до актів насильства, що абсолютно суперечить нашим принципам… Ну, пане Бурдійя, ми слухаємо вас. Мовчання. — Отже, пане Бурдійя?.. Фон Шульц злегка підвищив голос. Знову мовчання. Фон Шульц скрушно похитав головою, ніби його засмутило вперте мовчання Франсуа Бурдійя, ніби він щиро жалкував, що обвинувачений не хоче признатися, тим самим накликаючи на себе такі муки. Він знизав плечима і ляснув пальцями. Через п’ять хвилин Франсуа Бурдійч втратив свідомість.
— Сволота!.. Мерзотники!.. Ви подивіться, як вони його розмалювали… Худорлявий в’язень розглядав Франсуа Бурдійя, який лежав на тому ж самому місці, куди його кинули двоє німців. Від хвилювання кадик худорлявого так спазматично випинався, що шкіра на шиї біліла, а вирячкуваті очі, здавалось, от-от вилізуть на лоба. Решта заложників мовчки оточила їх колом. — Боже, хіба можна так! — вигукнув хтось глухо. Йому ніхто не відповів. Маленька єврейка витягла хустинку з кишені пальта і, схилившись над скривавленим і спухлим тілом, обережно й ніжно витерла кров, що цівкою бігла з рота й носа. — Вони його вбили! Маленька єврейка підвела голову. — Ні, він дихає. — Це, мабуть, він убив офіцера, — почувся той самий голос. Худорлявий поволі обернувся, зміряв поглядом того, хто говорив, і, схопивши його зненацька за вилоги канадської куртки, грубо притяг до себе. — Ну, то й що? В цих словах звучали виклик і погроза. Той другий, червонощокий товстун, кучерявий, мов баран, відвів погляд. — Нічого. Франсуа Бурдійя поворушився і застогнав. Це було жахливо. Ніби передсмертне хрипіння. — Не можна його так лишити, напівголого, на холодній підлозі. Кожен скинув із себе якийсь одяг. Постелили, поклали Франсуа Бурдійя. Хтось вкрив його пальтом. Маленька єврейка сіла біля нього, притулившись спиною до стіни. Час від часу вона схилялась над Франсуа і витирала йому піт, що зрошував чоло. Коли він заговорив, всі здригнулися. Здавалось, голос линув звідкись здалеку, безбарвний голос неживої істоти. Не голос — подих. — Вони хотіли, щоб я признався… але ж це не я. Я не вбивав того офіцера. Де поділася його паризька вимова. В кожному слові бриніла мука. — Вони били мене дві години… Чому мене? Вони впевнені, що винуватий я… Чому? Вони радили мені признатися, щоб врятувати інших, вас. «Коли ти визнаєш, що вбив нашого офіцера, товаришів твоїх не розстріляють, коли ж будеш опиратися, всіх вас поставлять до стінки…» Мовчання. — …мене били нібито для того, щоб врятувати вас, щоб примусити мене визнати себе винним… Тиша. — …врятувати вас моєю смертю… Вони казали: «Дуже сумно, що ви змушуєте нас це робити, пане Бурдійя». Вони ще говорили про мій обов’язок француза, говорили, що я мушу бути мужнім… Але ж я його не вбивав. Чому мені не вірять? І раптом, рвучко відкинувши пальто, він підвівся на лікті, пильно вдивляючись в обличчя, і запитав: — Ви мені вірите? Скажіть, вірите ви мені? — Розказуй! Звичайно, тепер ти будеш викручуватись… Червонощокий товстун спритно скочив на ноги. Навіть надто спритно. — Ні, ви уявіть тільки, він не знає, що йому робити! Все одно тобі кінець. Або ти признаєшся, і вони тебе розстріляють, або ж ти мовчатимеш і далі, і вони змішають тебе з землею, та й нас за компанію… Він не скінчив. Почувся глухий, неясний шум і ляпас. Ніхто не помітив, як до товстуна підійшов юнак, що весь час читав написи на стінах підвалу. Червонопикий похитнувся, щось хотів сказати, але потім повернувся на своє місце, з ненавистю блимнувши на Франсуа Бурдійя.
