О пів на дванадцяту німецький військовий грузовик виїхав з двору гестапо; на ньому лежали загорнуті в старі ковдри два тіла. Колись це були Франсуа Бурдійя і маленька єврейка. На вулиці Монлозьє машина наздогнала німкеню. Та йшла тротуаром і думала про француза, якого побачила напередодні під час облави у дворі комендатури. Високий кучерявий брюнет у шкіряній куртці. Вона зітхнула.
Ганс фон Шульц подзвонив. Коли зайшов Вернер, полковник ще тримав у руці телефонну трубку, втупившись поглядом просто себе. Помітивши Вернера, він схаменувся і поклав трубку: — Щойно мені подзвонили з французької міліції. Один з її патрулів півгодини тому знайшов у гаражі недобудованого маєтку тіло нашого офіцера, вбитого за кермом машини. Вернер одразу ж подумав про Франсуа Бурдійя. Отже, француз був невинуватий? І це нове вбивство свідчить, що він не мав ніякого відношення до минулих подій. — Коли його вбили, пане полковнику? — Цієї ночі? — Цікаво, як? — Куля в потилицю. Фон Шульц зацікавлено подивився на свого секретаря. — Ви хочете сказати… Він не скінчив фразу. Він зрозумів Вернера. — А-а, он воно як!.. Ви подумали про француза. Ну, і що з того? Цей замах ще не доводить, що він… що він був непричетний до того, в чому ми його звинувачували. — Звичайно, мій полковнику, але… Знову куля в потилицю?.. — Нехай так. А вам яке діло до цього? І чому вас це цікавить? Вернер нічого не відповів, уважно дивлячись на свої черевики. — Це вас не торкається, Вернере, ви чуєте? Це вас не торкається! — Ганс фон Шульц майже кричав. — Особливо зараз… Шульц помовчав і вже спокійно вів далі: — …Тут ви зараз нічим не повинні цікавитися, ви мене розумієте?.. І, не чекаючи на відповідь, з притиском додав: — Я вже вам казав, ми поговоримо про все пізніше, завтра чи післязавтра. Згода, пане Вернер? — Так, пане полковнику. — Ну, а зараз у нас інші клопоти. Накажіть приготувати дві машини. Я візьму з собою чотирьох чи п'ятьох інспекторів, цього вистачить. Міліція вже на місці. Ганс фон Шульц налив у склянку трохи коньяку і вихилив одним духом, Стоячи посеред кімнати, Вернер нетерпляче чекав, що ж скаже він далі. Ага, ось воно. — По-друге, Вернере, протягом дня ви передасте комендантові військової тюрми шістьох утікачів, схоплених патрулями. Пальці фон Шульца стиснули склянку. Так стисли, що побіліли нігті. «Він зараз роздушить її, — подумав Вернер. — Втеча з гестапо! Це ще невідомо, кого чекає російський фронт, мій полковнику». Вернер посміхнувся. Фон Шульц це помітив і ущипливо запитав: — Чи можу я довідатися, чому це у вас, Вернере, такий блаженний вигляд? — Я подумав, пане полковнику, про тих утікачів. Недалеко вони втекли. — О, то добре, що ви радієте з цього. А щоб порадувати вас іще більше, додам: їх розстріляють, усіх шістьох. Шість і два — вісім. Вісім з дванадцяти. Більшість, усе-таки, лишилася нашими клієнтами. Фон Шульц зробив паузу і процідив: — Можете йти! Вернер вклонився і вийшов з кімнати; не оглядаючись, причинив за собою двері. Він відчував на своїй спині пронизливий погляд фон Шульца. Відчував майже фізично. Тепер він шкодував. Він шкодував, що убив Франсуа Бурдійя, що в розмові з фон Шульцем був такий необережний. «Можливо, я тільки насторожив його своїми запитаннями? Якщо він певен, що я вбив з милосердя… Ні, коли б це було так, він уже наказав би арештувати мене». Вернер намагався заспокоїти себе. «Так, я б уже був у руках гестапо». Думка ця примусила його гірко посміхнутися. В руках гестапо! Чудова перспектива! Він знову засміявся. «Всі мусять пройти крізь лапи гестапо, навіть сам співробітник гестапо, Втекти? Так, нічого іншого не лишається! Дременути, і все». Вернер зайшов до своєї кімнати, зняв трубку, повідомив інспекторів-гестапівців і наказав приготувати машину. «Якось він дивно поглядав на мене. І цей тон. Він підозрює. Треба якнайшвидше зникнути».
