з химерними квітками, під ним вирізнялись красиві стрункі ноги. Вона була вражена не менше за Андре. Нарешті вони отямилися від здивування і вигукнули водночас: — Анрієт! — П'єр! В цю ж мить вони обоє подумали одне й те ж. Оце здорово! Оце сюрприз! Аж не віриться… Вона втягла його в коридор. Він струсив сніг з голови, пальта і черевиків. Квартира була маленька, із стандартними звичайними меблями, проте розставленими з смаком. Майстерня, вітальня, кухня і туалетна кімната. В майстерні стояв кравецький манекен, на швейній машинці лежали клапті тканини, котушки ниток і подушечка з голками. Анрієт привела Ведріна до кімнати, і вони сіли на ліжко. — Отже, Анрієт, ти також береш участь в Опорі? — Так само, як і ти. — Чому ти мені ніколи про це не казала? — Мабуть, тому, чому й ти. — Правильно, звичайно. Посміхаючись, він подивився на неї: — Знаєш, ніяк не отямлюсь… І в одній організації! — Мабуть, що так… Тривале мовчання порушила Анрієт: — Як сталося, що… Він продовжив її думку. — Твого зв'язкового арештувало гестапо. Або, точніше, так гадають. — Кепсько… — Я зараз обходжу всіх його зв'язкових, щоб передати наказ: нехай тиждень не ночують вдома. — Ти вже їх бачив? — Так. — Скільки ж їх? — Іще двоє. — Скажи мені, П'єр, ти ж відповідальна людина в організації: чи ти, бува, не її керівник? — О, ні, ти просто збожеволіла, люба. Чого це раптом? Вона підвелася з ліжка. її халат розкрився на грудях, і Андре Ведрін побачив маленькі перса; він знав добре, які вони ніжні й пружні. Гаряча хвиля бажання затопила його тіло, і він сп'янів од нього, немов од вина. Вона помітила це і теж спалахнула бажанням. Так ненажерливе полум'я з тріском охоплює сухе дерево. Він підвівся, зробив крок до неї, але раптом рвучко повернувся на каблуках і попрямував до дверей. Напівдорозі він зупинився і глянув на неї: — Треба чогось поїсти. Якщо я прийду надто пізно, хазяїн відмовиться мене обслуговувати, — промовив він глухо. Вона погодилась. — Ну що ж, іди. — Цього вечора я вільний, що буває нечасто. Запрошую тебе. Разом повечеряємо, підемо в кіно. Згода? — Звичайно. — Чудово! Я скоро зайду до тебе. — Добре, але не сюди. Мене тут більше не буде. — Я теж так гадаю. Наказ є наказ. Для мене ти перш за все Анрієт Ленорман. І ти мешкаєш на вулиці Сен-Домінік, 45. Маючи дві адреси і два прізвища, тобі буде легше і безпечніше… Можеш у разі потреби швидко зникнути. Ну, щасти тобі, до вечора. Вже стоячи на порозі, він стиснув її в обіймах і міцно поцілував; він відчув глибоку ніжність до неї, і в грудях потеплішало. — Люба! На вулиці йому схотілося повернутися нагору до неї і сказати, що він кохає її сильніше, ніж вона думає…
Почав накрапати дощ. Пронизливий вітер і холод підганяли перехожих, що поспішали додому. Кілька автомобілів, — закритих легкових лімузинів і грузовиків, — безупинно гули серед каші з води і снігу. З чорними газогенними колонками на дашку чи біля радіатора еони виглядали дивно і кумедно, наче вдосконалена модель грузовика Кюньйо. Першерони з попонами на широких спинах тягли неправдоподібно старі екіпажі, що, здавалося, відслужили своїм хазяям ще в минулому столітті. Сюди й туди сновигали велосипедисти. Андре Ведрін прямував вулицею Одинадцятого листопада до невеликого дешевого пансіонату, де він останнім часом харчувався. Загублений у глибині майдану де Жод пансіонат цей вигідно відрізнявся від інших тим, що, по-перше, містився в людному кварталі, в центрі міста, де в разі потреби легко можна було загубитися серед натовпу. А, по-друге, серед тамтешніх клієнтів, дрібних службовців префектури і місцевого госпіталю — можна було почувати себе більш-менш безпечно. Крім того, у «затишний куточок» пансіонату частенько навідувались поліцейські чиновники. Йдучи повз будинок, де містилися «національно- патріотична» організація і дарнанівська поліція, Андре Ведрін демонстративно плюнув на тротуар. Чоловік у сірій шапці- ушанці і широкому голубому плащі, схожий на туарега чи бедуїна, помітив це і, проходячи повз нього, кинув недбало: — А це, знаєте, небезпечно. Тон, яким це було сказано, свідчив, що він схвалює вчинок Андре. «Йолоп я, ось що! Треба стримуватись. Правда, воно виходить якось несвідомо. Просто у мене відраза до зрадників і колабораціоністів. А того дня в трамваї, коли я відмовився поступитися місцем інваліду, що привселюдно базікав про могутність германського меча! Кондуктор, отой здихля і лакуза, що догідливо вигинав спину перед двома бошами, які про щось його розпитували, аж загарчав з люті. Це могло погано для мене кінчитися. Ну, та нехай!» Він пішов швидше, бадьоріше. «Що б там не було, а ми завжди напоготові. Моя зброя напохваті. От тільки не слід нервувати даремно. Підігрівати нас не треба, ми й так ладні скипіти». Перед овочевим магазином він побачив довгу чергу, яка простяглася метрів на п’ятдесят. На дверях магазину висіла
