щоб зігрітись, і хмарки пари вилітали їм з рота. На розі вулиці Сен-Домінік він завагався на хвилину, а потім зайшов у кінотеатр подивитися, який іде фільм. У вестибюлі панувала напівтемрява, тьмяно світилася одна-єдина лампочка, загорнута в голубий папір. Він глянув на афішу. На цьому тижні: «Тріумф волі» Лені Ріфенсталь. «Коли мене не зраджує пам’ять, цей фільм присвячено першому з’їздові націонал-соціалістів 1935 року. Альбер Перрішон ще в Ліможі розповідав про нього. Що ж він тоді казав? Ага, щось у такому дусі: урочисте, вагнерівське вшановування фюрера. Насправді ж з-під декорацій Третього рейху проглядає глибоке варварство гітлерівського режиму». Андре Ведрін поспішив з кінотеатру і невдовзі вже стукав у двері маленької кімнати на третьому поверсі, на вулиці Сен-Домінік, 45. Анрієт чекала на нього. Він обняв її і запитав: — Ну що, ти залишила свою першу домівку? — Так, на вісім днів. Кравчихи немає, померла. Вони розсміялись. — Чи можу я поставити тобі одне запитання, Анрієт? — Я слухаю тебе, П'єро. Він трохи знітився. — І навіть кілька запитань? — Ну? — Ти не працюєш у Марі-Клер? — Ні, я покладаюсь тільки на себе, ти міг пересвідчитися в цьому ще вранці. — Чому ж ти мене запевняла, що працювала у цієї кравчихи? Вона не відповіла. Андре запитав знову. — Як сталось, що ти маєш дві явки і два прізвища? Інші зв язкові так не роблять. Ми… організація ніколи не вимагала цього. — Просто я надто обережна І завбачлива, обережніша і завбачливіша, ніж інші, от і все. Адже ти теж маєш багато явок? — Ні, я просто їх часто міняю. — Це те саме. — Не зовсім, бо якби всі товариші завели собі по дві явки, нашим керівникам довелося б сутужно. — Я не питалася дозволу. — Правильно. Але на які кошти ти утримуєш дві квартири? — Викручуюсь, як можу. Інколи за короткий час кравчиха може непогано заробити, особливо коли є замовлення і матеріал. З цього я маю дещо на прожиток. — Врешті, це справа твоя. — От і добре, мій хлопчику. Анрієт, здавалось, образилася, — Не сердься, моя люба. Він поцілував її в шию, потім — за вушком, у підборіддя, в губи. Вона пручалась, намагалася звільнитися з обіймів, потім подобрішала й обняла його за шию. — Ось так воно краще, коханий. На мить Анрієт підвелася, щоб зняти з ліжка покривало… Через годину вони вже обідали у «Затишку». Андре Ведрін їв і думав про те, як добре, що організація і всі організації Опору незабаром почнуть рішучі дії в усій південній зоні, окупованій бошами. Все — чи майже все — готове для того, щоб влаштувати кілька показових «свят», аби знову піднести нашу репутацію «гостинної» країни. Він сказав про це Анрієт. Вона радісно зустріла звістку. Андре обійняв її. Він дуже кохав її, це дівчисько, хай вона трохи манірна і захоплюється всякими там симфоніями, І вперше в житті він подумав про одруження.
— Ваша Марі-Те неперевершений кухар, докторе. Жюль Грак задоволено втерся серветкою і поклав її поряд з тарілкою, у якій не лишив жодної крихти. Марі-Те скромно заперечила. — Голод — найкращий кухар, Каю. І, звертаючись до батька, пояснила: — Мій друг Грак має чудовий апетит, та, на жаль, він не завжди може його задовольнити, В їдальні факультету порції просто мізерні. — Просто жалюгідні, коли можна так висловитись, — додав Жюль Грак. — Однак це, мабуть, цілком влаштовує керівників академії, які запевняють, ніби з-за столу треба вставати голодним. За два роки такого життя я б уже давно мусив перетворитися на святого духа. Доктор Буч, якому адресувалася ця скарга, посміхнувся. — Щоб примирити вас з академією і довести, що можна завжди домовитися з небом, я хочу запропонувати вам невеличку чарку нектару і сигару, так би мовити, залишки від кращих часів. Жюль Грак вражено свиснув, відразу ж вибачився і додав: — Ви надто ласкаві до мене, докторе, це вже зайве. Марі-Те підвелася, відкрила дверцята буфету, поставила на стіл пляшку і поклала скриньку з сигарами. — «Фінь-Наполеон» 1930 року і довоєнний «Роберт Бернс» — ну як? — вигукнула вона. — Сигари, які постачає нам Черчіль, надто вибухові. Жюль Грак узяв сигару і припалив її від запальнички доктора, а той набив тютюном свою люльку. Вони мовчки палили, тоді як Марі-Те готувала каву; потім усі пішли до вітальні. «Дивно, — подумав Жюль Грак, — чому ця кімната нагадує мені сцену з англійської п'єси, яку я колись бачив з товаришами під час подорожі в Париж? Тому що господар і його дочка запросили на обід молодого студента? А може, меблями і всією обстановкою? Мабуть, ні. В п'єсі їдальня, — з її чіппенделівськими стільцями, старовинними гравюрами, на яких зображено дербі, полювання й скакунів, портретами предків, сумними, наче нічний ковпак, — була типово англійською, так само як і вітальня, з її Рейнольдсом, Гейнсборо і жахливою канапою вікторіанської
