кутках лунав шепіт, як у кафедральному соборі; відвідувачі потроху заспокоювалися і виходили з магазина, пригнічені й насторожені. Продавщиці лишалися на своїх місцях, але з усього було видно, що вони чекають, поки підуть усі клієнти. На сьогодні торгівля скінчилася, можна йти додому. Більше не було ні сил, ні бажання щось робити. Марі-Те і Жюль Грак з того часу не обмінялися жодним словом. Страшна втома не лишила місця іншим почуттям і переживанням. Що їм тепер робити? Вони не могли піти від шафи. В той же час лишитися тут — значить, привернути до себе увагу. В усякому разі не могло бути й мови про те, щоб кинути росіянина в його ненадійній схованці. Але ж як звільнити його з шафи, щоб ніхто не помітив? Марі- Те відчула, як стислося її серце; рясний піт зросив чоло Жюля Грака. «Що робити? Боже мій, що робити?» Все, що спадало їм на думку, здавалося нездійсненним, в кращому разі це на якусь годину могло відтягти арешт нещасного. Ні! Мусить же бути якийсь вихід? Вони намагалися щось придумати, але нерви їх були напружені до краю; це була межа відчаю, коли так легко втратити обережність і допуститися непоправної помилки. Чекання ставало нестерпним. Жюлю Граку здалося, що збігла вічність. Він торкнувся руки Марі-Те, і та здригнулася. — Я спробую лишитися тут, коли зачинять магазин, — прошепотів він. І одразу ж додав, не дивлячись на Марі-Те і не ворушачи губами, як розмовляють між собою в'язні під час прогулянки: — Коли всі вийдуть, і відвідувачі, і продавці, я займуся ним. Знайду місце, де можна сховатися і пересидіти. Побачимось завтра вранці, у тебе. Давай, іди Марі-Те… Будемо сподіватися, що він стоятиме тихо. Марі-Те взяла його руку і ніжно стиснула. — Кайюсю… Голос її тремтів. Вона не договорила, бо до них швидко збігла продавщиця і скоромовкою сказала: — Сидіть спокійно! Чекайте на мене, я зараз повернуся. Мабуть, щось надумаємо. І перш ніж вони встигли щось її запитати, вона рвучко повернулась, перестрибнувши через кілька приступок, побігла сходами нагору, минула прилавок і зникла в службовому приміщенні. Через кілька хвилин вона вийшла в супроводі двох підсобних робітників магазина, які несли ноші — такими ношами користуються для перенесення меблів, Жюль Грак глянув на Марі-Те і ледве стримався, щоб голосно не розсміятися. «З усіх геніальних ідей, ця найгеніальніша. З-під самісінького носа! Шукай вітра в полі. Ніхто не почує і не побачить. Пошилися німці в дурні, з-під рук вислизнув. От тобі й шафа!» Робітники мовчки підставили ноші під шафу і легко, удаючи, ніби вона зовсім неважка, підняли й понесли її сходами нагору. Нагорі, спершись на прилавок, стояли й дивилися три німці. Один з них жартівливо вигукнув: — Побережись, друзі! Струнко! Пропустіть весільну процесію! Всі троє вибухнули сміхом, і в повітрі запахло сосисками й тушкованою капустою. Два носії спокійно пройшли в службове приміщення, а продавщиця тихо пояснила Жюлю Граку і Марі-Те: — Вони її сховають на складі товарів. Не турбуйтесь, там він буде в безпеці. Почекайте мене біля префектури. За п'ятнадцять, двадцять хвилин я зустрінуся з вами, і тоді вирішимо, що робити далі. Вона посміхнулась, тепер уже зовсім спокійно, чудесною посмішкою симпатичної, вкрай стомленої жінки. — Ніколи за все життя мені не було так страшно, — промовила вона зовсім просто. Жюль Грак тільки зараз пригадав усі ті епітети і міцні слівця, якими пригощав він її в думці чверть години тому, і почервонів, а схвильована й розгублена Марі-Те щиро подякувала.
— Наша знайома не поспішає, — сказав Жюль Грак. Вони прогулювалися під аркадою префектури. Жюль Грак великими кроками ходив вперед і назад, Марі-Те ледве встигала за ним. Кружляв сніг, і мороз хапав за щоки. Час від часу Жюль Грак крадькома поглядав на Марі-Те. Він не наважувався запитати, звідки вона знає полковника, шефа гестапо. Наче прочитавши його думки, вона зненацька зупинилась і, посміхаючись, промовила: — Признавайся, здорово я обдурила полковника Шульца? — Здорово, нічого не скажеш, але… Йому було важко починати цю розмову. — Взагалі я не дуже й ризикувала. Один шанс із двох. Або виявилося б, що це й справді полковник, бо в мене було таке почуття, і тоді мети досягнуто; або це міг бути один з його поплічників, якому було б приємно, що його назвали «паном полковником». Лестощі — це теж зброя. І в цьому разі ми б також виграли. Крім того, знайомство мого батька з подібними людцями теж може стати нам в пригоді. Помовчавши, вона додала: — А тепер я питаю тебе, який вихід з цієї халепи? Я не можу йти на той вечір і пити з катом, нехай він сто разів буде ввічливим і галантним. Та ще після того, коли я відмовилась від запрошення батька піти з ним. Жюль Грак обняв її за талію і засміявся. Засміявся
