потягти його до ліжка, але Андре спинив її. «Ні, голубонько, не вийде!» Він відсунувся, взяв її за плечі і, дивлячить прямо в очі, драматичним тоном промовив: — Я знаю все, що сталося. Я сам там був. Ми вирвалися просто чудом. Анрієт і далі блискуче грала комедію. — П'єр!.. Голос її затремтів, і вона захлипала, стиснувши Андре в обіймах. Він знову обережно вивільнився. «Сильно зіграно, дівчинко, нічого не скажеш», Анрієт знову розпачливо вигукнула: — П'єр! Ох, П'єр, я так… Він нетерпляче обірвав її. — Анрієт, я прийшов за тобою. Вона здригнулася і знову стурбовано глянула на Андре. — За мною? — Так. Ти мені потрібна. Треба перевезти документи і зброю. А потім.. — Що потім? — А ось що. Ця вечірня сутичка трапилася тільки тому, що втрачено контакт між апаратом зв'язку і організацією, і ми вирішили відновити його. — І ти подумав про мене? Анрієт кинулася йому на шию і поцілувала. Поки вона метушливо збиралася, Андре непомітно, з огидою витер кілька разів рота долонею. «Ти радієш, шлюхо! Мабуть, думаєш, що вже цього разу покінчиш з нами одним ударом. Ти, напевне, смієшся з мене. Але пожди трохи, негіднице, скоро ти заспіваєш іншої». Де його кохання? Наче й не було. Вигоріло все і лишився самий попіл. І він здивувався, що навіть не відчуває болю.
В машині Анріст наполягала, щоб він детально розповів їй «про все, що сталося в кварталі мерії». Андре змушений був задовольнити її бажання, звичайно, ні слова не сказавши, що бачив її на майдані Філіп-Маркомб під час облави. Він теж непогано грав свою роль. Андре вирішив їхати назад старою дорогою. Крутий поворот. Позаду лишились Шамальєр, Галубі, Ормо, Бар’єр д’Іссуар. «Уникай центральних вулиць», — сказав йому Альбер Перрішон. Ще б пак! Там, мабуть, зараз надто жарко, в районі Філіп-Маркомб і кафедрального собору. Ризикувати не можна, справи серйозні. Він доїхав щасливо, і от тепер Анрієт сидить на табуреті у просторій кухні старого Берусьєра і дивиться на двох чоловіків, які мовчки розглядають її. На колінах Анрієт тримає свою шкіряну дамську сумочку, вона дуже схожа на тиху й скромну дівчинку, яка терпляче чекає, що ж їй скажуть дорослі. «Справжня тобі свята Нітуш». Андре Ведрін раптом люто вибухнув: — Це ти нас зрадила і виказала німцям! Я бачив тебе перед конторою, у під'їзді, коли ти виймала хустку. Анрієт рвучко підвелася, перекинувши табуретку, зробила крок назад і, відкривши сумочку, сунула туди руку. Вона пополотніла, зціпила зуби, обличчя її скривилося в безсилій люті, а очі хижо звузились. Андре Ведрін випередив її. — Не рухайся! І він навів на неї пістолет. Анрієт завмерла. — Ви з головою викрили себе, мадемуазель, — спокійно промовив Альбер Перрішон. В цю хвилину він був схожий на вчителя, засмученого поганим вчинком свого учня. Вона, зневажливо примружившись, глянула на нього і зненацька зареготала. Потім, повільно й чітко вимовляючи кожне слово, з викликом сказала: — Так, це я попередила гестапо. Анрієт обернулася до Андре Ведріна: — Я обдурила тебе, як останнього овернського козопаса, бідолашний дзвонар. Хочеш знати, — вона поглянула на Альбера Перрішона, — ви хочете знати, як я це зробила? Можу розказати… І вона розповіла все. Про те, як за завданням гестапо пробралася до підпілля Опору, як познайомилась із П'єром і дізналася, що він («це не справжнє його ім'я, чи не так?») в тій же організації, що й вона («інколи випадок важить дуже багато, чи не правда?»), про свої передбачення, про минулу ніч, про портфель П'єра («ти надто міцно спиш, старий») і маленький папірець з ім'ям Перрішона та адресою страхувального бюро, який вона там знайшла.
Вони мовчки слухали її. Андре подумав про цей злощасний маленький клаптик паперу, що його він колись забув у своєму портфелі. Просто забув, і все. Так уже трапилось. Клаптик паперу! Життя і смерть! Йому схотілося убити себе, Анрієт перевела подих і заговорила знову: — Коли сьогодні надвечір я зустріла тебе, я схотіла пересвідчитися, чи справді ваше бюро міститься на майдані Філіп-Маркомб. Я йшла за тобою назирці, і бачила, куди ти зайшов, Не минуло й десяти хвилин, як гестапо було попереджене. Адже пошта Гайяр і телефон недалеко. Правда, непогано зроблено, мій любий П'єре? — Справді непогано, моя кішечка, тільки не знаю, куди все це тебе завело? — Мене — нікуди, а от тебе і твого друга таки завело. В гестапо! — Ти забула, крихітко, що досить мені натиснути пальцем оцю штучку, як ти залишиш цей світ, і зараз я зроблю це. — О ні, я нічого не забула, і ти можеш натискати, скільки завгодно, але спершу вислухай, що я тобі скажу… — Я слухаю. Треба задовольнити останнє бажання тих, кого засуджено на смерть. Давай, кажи, тільки не розводься довго, — Краще пригадай, як сьогодні в кафе ти зайшов у
