Наступного ранку, о чверть на дев'яту, Андре Ведрін купував газети на майдані де Жод. Сіяв густий сніг. Генерал Дезе і Верцінгеторікс стояли на своїх постаментах у білих мантіях, а поранений римлянин, що вже півстоліття конав під копитами здибленого коня, зовсім щез під білим саваном. «Ля Монтань» присвятила подіям в Галері де Жод кілька рядків без жодних коментарів. «Авенір» висвітлювала їх досить широко, зазначаючи: «Людина, котру розшукує німецька поліція, є не хто інший, як радянський офіцер, небезпечний і зухвалий терорист, що організував у нашому департаменті загони єврейсько-більшовицьких убивців. Арешт його — справа найближчого часу». Це звучало неправдоподібно, огидно і водночас смішно, але в-газетці з вулиці дю Пор брудна брехня виповняла всі сторінки, і вже нікого не дивувала. Ні «Ля Монтань», ні «Авенір» нічого не повідомляли про сутичку на майдані Філіп-Маркомб. Гестапо не любить писати про свої невдачі. Андре Ведрін зібгав газети і кинув їх а каналізаційний люк. Він зайшов до бістро «Рабле» і замовив каву. Біля прилавка голосно розмовляли троє чоловіків середнього віку, як видно, комерсанти. Один з них, жовтий іпохондрик, маленький хирлявий чоловічок, що ледве сягав носом краю прилавка, весь час задирав голову, щоб побачити своїх товаришів. Він щось урочисто виголошував. Дитяча постать, писклявий голос, урочистий тон — усе це справляло кумедне враження. — Німеччина, ну і що ж Німеччина?., Вона, дозвольте вам сказати, не має ненависті до Франції. Правда, сама думка про воєнну окупацію такої чудової країни трохи неприємна… Його співрозмовники занепокоєно озирнулися на всі боки, але оратор у захваті незворушно вів своє: — Проте маршал думає, що ця поразка була просто необхідною. Вона відкрила для Франції нові можливості, уявіть собі! Андре Ведрін кипів од люті, а його кава стояла і холола. Карлик пихато і самовпевнено проголошував далі: — Побудувати нову Європу поряд з Німеччиною і за її підтримкою! Це грандіозна ідея Гітлера. І маршал згоден з цим. Франція виграє… Ну, аякже! Уявіть собі, більше не буде кордонів, не буде воєн! Ось у чім річ, хіба не так?.. «Курськ і Харків уже взято, і німців розбито під Сталінградом, але це не бентежить таких людців. Типова німецька пропаганда». Андре Ведрін ледве стримувався. Він не міг нічого відповісти цьому суб'єкту — зараз іще не час. Тому він швидко допив свою охололу каву, знайшов у кишені монету і хотів уже покликати гарсона, коли другий з цієї ж компанії запитав з поважним і значущим виглядом: — До речі, про росіян: ви знаєте, що оцей, якого розшукує німецька поліція, мав спільника? Андре Ведрін удав, немовби він цілком захопився кавою. Не чекаючи відповіді, хирлявий одразу ж випередив співрозмовника і поспішав пояснити: — Аякже, парижанин, якийсь комерсант на ім'я Борнійя, Так, так, повірте мені, я це точно знаю. Уявіть собі, син моїх сусідів працює в нашій міліції. Чудовий хлопець! Розумний, хоробрий і все таке. Він брав участь в облаві одразу ж після замаху на бульварі Саблон. Так ось: уявіть собі, це він викрив терориста! Коли б не він, нічого б не вийшло. Хлопець повідомив про свої підозри німецьку поліцію, і парижанин усе сказав, у таких типів, коли їх притиснуть до стінки, завжди розв'язуються язики. Коли я думаю, що є ще французи… Якийсь відвідувач з великою шкіряною сумкою через плече, — певно водопровідник, — що стояв, спершись на стойку, різко повернувся і, ніби ненароком, штурхонув промовця ліктем під бік. Той тицьнувся носом у мармуровий виступ прилавка. Андре Ведрін розвеселився. «Еге, цей чолов'яга такий, як і ми, У нього теж сверблять кулаки». Водопровідник одразу ж вибачився: — Ох! Даруйте, пане, я не навмисне! Ну, та нічого! Ми ж з вами французи, порозуміємось. Андре Ведрін щиро тішився, спостерігаючи цю сцену. Не чекаючи, поки недолугий базіка отямиться, веселий водопровідник пішов з кав’ярні. Андре Ведрін розрахувався і вийшов слідом за ним. «Альбер говорив про нашу історичну боротьбу. Хоч і невеликий французький народ, але який красномовний цей випадок. Дивне, однак, життя. Нарешті! Ще один вияв нескореності, скаже Альбер». Повз Андре прогуркотів трамвай з Об'єра, і він на ходу стрибнув у вагон. «Отже, гестапівці закатували насмерть зовсім невинну людину, тому що якийсь мерзенний тип з міліції запевнив їх, ніби той був причетний до замаху. Ну й негідник! Ще називають себе охоронцями порядку. Кати! От хто справжні убивці!» Кондуктор уже двічі вимагав у нього гроші за проїзд, але Андре не чув. «Чому він це зробив, отой флік? Щоб якось відзначитися, заробити срібні погончики! Він же їм просто набрехав, і це коштувало життя нещасному. Наволоч!» Андре зійшов на бульварі Лушор і, зігнувшись, побрів крізь завірюху. Він не звертав уваги ні на рвучкий вітер, ні на сніг, що боляче сік обличчя. Андре думав про Анрієт Або, вірніше, про її поведінку, про їхню поведінку протягом останніх двох днів. «Щось мене вже тоді зацікавило. Мені здалося ненормальним, що вона має дві квартири і паспорти на різні прізвища, і потім гроші. Забагато грошей для неї». Погана розрада. Він звернув на вулицю Монкальм. Запорошений снігом перехожий, наче білий привид, виринув з хуртовини і, побачивши Андре, гукнув: — Що за клята погода! Клята погода, це вірно. Німці і носа не покажуть надвір. Будиночок старої Пішено був уже недалеко. Андре зайшов у стару хижу й почав чекати. Він хотів на власні очі побачити приїзд Кола і пересвідчитись, що все нормально, а потім забрати з собою групу охорони для ранкової операції біля Галері де Жод. Андре й гадки не мав, яка потрібна буде ця
