не потикатимемо носа в наш готель. Ми мусимо якнайшвидше змінити адресу. Поки що житимемо тут. — Він машинально випив трохи вина, заглибившись в роздуми. Заговорив Андре Ведрін: — Завтра я повинен переправити Кола в… — Що ти кажеш? Кола? Альбер Перрішон зачудовано дивився на нього. — Кола? — перепитав він. І справді, у зв’язку з останніми подіями Андре Ведрін зовсім забув про Кола. Коли він закінчив свою розповідь, Альбер Перрішон запитав: — Яка твоя думка, Ламбертене? — Я гадаю, все було так, як розповів мені Кола. Він щира людина, а юнак, з яким він утік, золотий хлопець. Все ж про всяк випадок я вжив заходів. По-перше, вони не знають, куди ми їх відправляємо, і потім, завтра вранці, на місці побачення, біля автобусної зупинки на вулиці Баленвільє чергуватиме група охорони. Сьогодні після обіду я вже про все домовився. Вони першими підуть до загону макі. Там ми їх перевіримо. — Правильно, Ламбертене. Диви, несподіванка за несподіванкою… Невловимий терорист, що знищує німецьких офіцерів, а тепер ще й Кола. А справді, я дуже хочу, щоб ти прийшов завтра вранці до Галері де Жод Згода?.. Андре Ведрін зрадів. — Звичайно! — Ну й чудово. Бачиш, ми будь-що мусимо врятувати товариша, до того ж радянського офіцера. Говорячи це, Перрішон задумливо похитав головою. «Оце так пригода. Радянська людина в Клермоні, хто б міг таке подумати?» Він допив вино і запитав Андре, який і досі не торкнувся своєї склянки: — Скажи мені точно, що Клод сказав тобі в бюро по телефону? Тоді, в машині, я щось погано зрозумів. — Зараз… Він мені сказав… Почекай, я пригадаю… Ага, ось що: «Я знайшов ікру. В Галері де Жод. Завтра, об одинадцятій годині я там буду, в сквері «Нептун». Зрозуміло? Товариша заховали в магазині Галері де Жод. Але хто? Я нічого про це не знаю. Як про це дізнався Жюль Грак… пробач: Клод, — тим більше невідомо. Сам знаєш, по телефону не дуже-то поговориш про такі речі, Андре Ведрін змовк і вихилив склянку вина. Тільки зараз він згадав, що на них чекає вечеря. Альбер Перрішон узяв ніж, відрізав скибку хліба і шматок ковбаси. Напівсерйозно, напівіронічно, він тихо сказав: — Я не думаю, Ламбертене, що ти був дуже одвертий з цією Анрієт, але переконаний, так, переконаний, що надто ти вже був довірливий… і запальний.
Андре Ведрін зупинив «Пєжо» за двадцять чи тридцять метрів від готелю, де мешкала Анрієт. На вулиці Каден, похмурій і вузькій, мов дно колодязя, вже панували вечірні сутінки, і перехожі траплялися рідко. Він довго разглядав фасад будинку. Анрієт вдома, у своїй кімнаті. Крізь маскувальні портьєри на вікнах було видно, як рухається її тінь. Таке враження, ніби вона нервово міряє кроками кімнату. Мабуть, не солодко їй зараз. Андре вагався. Йому стало страшно. Не тому, що на нього могла чекати пастка, а тому, що зараз йому доведеться зустрітися з Анрієт. Подумати тільки, він стискав її в обіймах… Ще сьогодні ранком він мріяв одружитися з нею, мріяв про власну сім'ю та оселю, хотів мати од неї дітей. Він гірко посміхнувся. Йому важко було йти до неї. Лють і огиду відчував він до неї, і все-таки думка, що він жив з нею протягом місяців, паралізувала його. Чомусь він згадав отих нещасних старих дів-канцеляристок, з розпачливо притиснутими до грудей руками, і раптом наважився. Андре перейшов вулицю. Від сумнівів і вагань не лишилося й сліду. Він швидко піднявся сходами і постукав у двері. Кроки, і потім тиша. Він постукав ще. Ключ у замку клацнув, двері повільно прочинили, тримаючи на запобіжному ланцюжку. — Хто це? — запитала Анрієт. Вона стояла, ховаючись за дверима, готова зачинити їх першої-ліпшої миті. — Це я!.. П'єр! Анрієт скрикнула. Андре подумав, що вона зараз грюкне дверима. Їй, безперечно, дуже хотілося це зробити. Однак вона зняла ланцюжок, і Андре Ведрін зайшов до кімнати. Стискаючи в кишені пальта пістолет, він насторожено глянув на двері кухні. Анрієт позадкувала до ліжка, з тривогою дивлячись на Андре. — Щось трапилось, Анрієт? Він вирішив будь-що тримати себе в руках. Андре наблизився до неї і знову кинув швидкий погляд на кухню. — Ти чимсь налякана, моє серце? Голос Андре звучав щиро й ніжно, наче нічого не сталося. Він аж сам здивувався. Анрієт заспокоїлась і силувано посміхнулася. — Там, біля мерії, щось сталося. Знялася стрілянина, здається між партизанами і гестапо. Весь квартал оточено. Гестапівці обшукують будинок за будинком, не минуло й п'яти хвилин, як патруль пройшов нашою вулицею. Я так налякалася! Він ледве стримався, щоб не вліпити їй ляпаса. «Говори, говори, суко! Я тут стою вже мало не півгодини, а ти патякаєш про патруль… підла брехуха!» Він обняв її, поцілував у шию і прошепотів: — Нічого, маленька. Все гаразд. Я з тобою. Тобі нема чого боятися… Анрієт чудово грала свою роль. — П'єр!.. П'єр!.. Обніми мене дужче. Він поцілував її в губи, силкуючись у цю хвилину думати про інше. Вона спробувала
