бульварну газетку «Ле пті Парізьєн». Він нічого не відповів; йому було незручно, що він не помітив оголошення. Альбер Перрішон спокійно вів далі: — Оголошення дало наслідки. Якийсь бродяга повідомив німців про росіянина. Я був свідком. Він скористався телефоном «Кафе де Парі» і подзвонив у гестапо. А я сидів у залі, у мене там було ділове побачення… Німці провели велику облаву, однак марно. Він врятувався. Як саме — не можу збагнути. Але він утік, і нам треба йому допомогти. Я вже сказав усім нашим людям. Перший, хто побачить росіянина, негайно сховає його. Ми мусимо його врятувати. Андре Ведрін перепитав: — Але як же з ним познайомитися, як, власне, приступитися до нього, коли він ні слова не розуміє по- французьки? — Є одне слово, яке розуміють усі, на багатьох мовах воно звучить однаково. Це слово — camarade. Є ще одна мова, мова поглядів — чесних і приязних. Нічого, якось порозуміються. У нас нема іншого виходу. Андре Ведрін все ще не міг отямитися. Яким чином офіцер Радянської Армії потрапив у Клермон-Ферран? Неймовірно! Адже величезна відстань пролягла між Радянським Союзом і Францією, неозора територія, охоплена пожежею війни, окупована німецькою армією, що контролює всі шляхи сполучення. В уяві Андре Радянський Союз належав до того світу, який не мав жодних зв'язків з його батьківщиною. І все ж, хоч як це дивно, радянська людина ходила вулицями Клермон-Феррана і знищувала бошів. Йому й на думку не спадало, що росіянин міг утекти з концтабору. — Ти мусиш подбати про надійну схованку, де він почекає, поки ми переправимо його до макі. Альбер Перрішон був певен, що вони знайдуть росіянина. Так само, як і в тому, що він битиметься на їхньому боці. …Андре машинально глянув на майдан, вже оповитий сутінками, і здригнувся. «Ота жінка в під'їзді, що виймає носову хустку з сумочки, це ж Анрієт!» Він притулився лобом до холодної шибки, вдивляючись у темряву. «Анрієт? Чи ні? Так, це вона». Він одразу впізнав знайому постать, хоч і не міг розглянути обличчя жінки, яка стояла нерухомо і, здавалося, з цікавістю дивилася на будинок, де містилася страхувальна контора. «Анрієт! Хай їй чорт, що вона тут робить? Таке враження, ніби вистежує нас». І раптом холодні мурашки пробігли по спині Андре. Його охопила неясна тривога, він відчував наближення непоправної катастрофи. Андре спробував відігнати тривожні думки. «Чому мене мусить хвилювати її присутність на цьому майдані? Боягузом стаю, чи що? Але все-таки, що вона там робить, у тому закутку? І чому дивиться в наш бік?» Наче блискавка, майнула думка: «Вона йшла за мною назирці!» Нараз Андре згадав, що, йдучи на побачення до Альбера Перрішона, він зустрів Анрієт на площі Сен-П'єр. Ще мав час і запропонував навіть випити склянку вина. Це було, мабуть, хвилин сорок п'ять чи годину тому. Він усе ще нічого не надумав, коли на майдан в'їхало авто. Відкрита військова машина. Вона нечутно під'їхала і стала біля тротуару. Минуло кілька секунд, але з неї ніхто не вийшов. Андре встиг прочитати на номері чорні літери: «Polizei». Гестапо! Гаряча хвиля вдарила йому в скроні, в горлі пересохло і все тіло обм'якло. «Гестапо!» Друга машина під'їхала й стала позаду першої. Андре рвучко обернувся і глянув на Альбера Перрішона. Серце так калатало в грудях, що йому здалося, ніби його удари лунають по всій кімнаті, як удари гонга. — Мато!.. Гестапо! Альбер Перрішон перепитав; — Гестапо? — Там! На майдані! Дві машини. Андре не впізнав свого голосу. Проте страху він уже не відчував. Альбер Перрішон підбіг до вікна. З машин, тримаючи руки в кишенях, вийшло дванадцятеро чоловік, усі в капелюхах, пальтах і плащах. Троє з них щось хо вали під плащами. «Автомати!» П'ятеро лишилося на майдані, блокуючи всі виходи з нього, а решта попрямувала до під’їзду будинку, де містилося бюро страхувань. Альбер Перрішон обернувся і кинув вглиб кімнати: — Так, це гестапо, Ламбертене. І за нами Швидше, допоможи мені зрушити цю етажерку. Вони поспіхом відсунули її, подряпавши на стіні шпалери. Альбер нахилився, вийняв з підлоги три дощечки паркету, пошукав рукою в сховищі і витяг мисливську рушницю з вкороченими стволами, пачку патронів і дві гранати. Все це він поклав на стілець. Потім блискавично підскочив до великого чемодана, який стояв перед каміном. Коротко кинув: — Затримай їх якнайдовше. Андре Ведрін поглянув на нього і не зміг стримати посмішки, «От чортяка!» Він підійшов до стільця, взяв рушницю, зарядив її, а коробку з набоями і дві гранати поклав у кишені. Перрішон уже відкрив чемодан і квапливо почав складати папки, що стояли на етажерці. Тоді Андре пішов до дверей, минув маленьку кімнату, в якій колись мешкав молодий співробітник Гастон, обережно прочинив вхідні двері, визирнув на сходи і вийшов з бюро. Він тихенько піднявся сходами, зупинився напівдорозі до третього поверху і причаївся в темряві. Йому раптом стало весело. Він знав, що вони обов'язково виплутаються з біди, і до нього повернувся спокій. «Якщо Альбер Перрішон ховає всі документи і досьє, значить, він певен, що ми втечемо. Все у нього завжди передбачено… Що за людина! Про все подумає заздалегідь. Ніколи не покладається на випадок. От тобі й Мато! Такі хлопці, як він, мусять бути…» Він не встиг додумати до кінця, якими мусять бути хлопці, такі, як Мато. Двері внизу тихенько зарипіли, холодний струмінь повітря знадвору повіяв в обличчя Альберу, і він почув обережні кроки у вестибюлі.
«Вони вже тут!» Серце закалатало так, наче хотіло вискочити з грудей, і він відчув, як обличчя і спина поволі стають мокрими од поту. «Хтось із них зараз дістане квиток у рай».
