Старовинний електричний ліхтар біля поручнів тьмяно освітлював сходи, які трохи нижче зникали в темряві. «Вони йдуть нагору!» Андре зціпив зуби, і гнів, той гнів, що п’янить, наче склянка вина, примусив його забути все. «Перш ніж вони нас візьмуть, ми їм, гадам, поскубемо пір'ячко!» Ще б трохи, і він не витримав би й скочив на ноги. Ну, йдіть же, йдіть швидше! Зараз він думав лише про рушницю, яку міцно стискав у руках, тримаючи пальці на гашетці. На тлі стіни, позаду освітлених сходів, з'явилася невиразна тінь, потім друга. Легке шарудіння кроків і ледь чутне дихання, «Ну, підходьте ближче!.. Підходьте, ну ж бо!.. Так. Ну, ще трохи…» Андре натиснув на гашетку. Хто б міг подумати, що мисливська рушниця стріляє так гучно! Брязнув об кам'яну підлогу електричний ліхтар, почувся хрипкий стогін, щось м'яко упало на сходи. І мовчання. Секунда? Дві? Потім хтось із криком побіг униз. Андре Ведрін підвівся і вистрілив удруге, навмання, під сходову площадку. Зойк. «Ага, ще один?! Вони тікають, як кролі». На сходах стелився кислуватий пороховий дим. Андре Ведрін знову зарядив рушницю і прослизнув у бюро. В кабінеті стояла сутінь, лише з сусідньої кімнати через навстіж відчинені двері лилося світло. Альбер Перрішон уже закривав чемодан. Дві співробітниці бюро, худорляві старі діви — мадемуазель Тельє і мадемуазель Дюрантель, стояли, спершись на камін, і з жахом в очах дивилися на Перрішона, розпачливо притиснувши руки до грудей. Андре здивувався, побачивши їх у кімнаті. Він зовсім забув про цих пліснявих канцеляристок, що все життя порпалися в паперах, самотні і байдужі до всього. Але Альбер Перрішон не забув про них. Майже грубо він наказав: — Ідіть одягніть пальту і візьміть ваші сумочки. Та швидше, якщо не хочете, щоб вас поставили до стінки. Коли старі діви зникли, він запитав Андре: — Ну, як? — Непогано! Я поклав двох. Інші чкурнули на вулицю. — Гаразд. Повертайся знову до дверей. — Чого там! Я зроблю краще… Андре підбіг до вікна, розбив прикладом шибку, вийняв з кишені гранату, зубами видер кільце і жбурнув її на майдан, туди, де стояли машини. Яскравий спалах, сухо гримнув вибух і одразу ж розляглися крики… Він ще встиг помітити, як та жінка в під'їзді повернулась і побігла вулицею Філіп-Маркомб. «Анрієт! Ач, мерзенна шлюха, зрозуміла, що нічого тепер чекати, вистави не буде! Стривай, я ще зіграю тобі Вагнера. Продажна сука!» — Ходімо. А ти, Ламбертене, йди слідом за нами. Альбер узяв чемодан і попрямував до дверей, тримаючи в руці ключ. Старі діви боязко пішли за ним, клацаючи зубами і озираючись на всі боки, ніби їх оточували злі духи. Андре Ведрін якусь мить вагався. Йому хотілося кинути і другу гранату. Однак Альбер Перрішон суворо гукнув: — Ламбертене! Поспішай, ти що, чекаєш на окреме запрошення? Він уже хотів приєднатися до них, коли задзвонив телефон. Це було так несподівано, що Андре розгублено зупинився. «Та це ж телефон!» Він знову завагався. Може, не треба озиватися? Врешті він наважився зняти трубку. — Алло!.. Так! Хто? Клод?.. Так. Що?.. Ну, досить, усе зрозуміло… Я вже зрозумів. Нічого, говори, я все запам'ятаю!.. Гаразд. А тепер слухай… Слухай, кажу тобі, і не заважай. Чекай на моє повідомлення… Можеш ти вислухати, боже мій?.. Тут гестапо. Зрозумів? Тікаємо. Салют! Андре поклав трубку. Коли він вискочив на сходи, на нього чекала несподіванка. Альбер Перрішон і канцеляристки кудись зникли. Він розгублено стояв, тримаючи в руці рушницю, коли почув крик Альбера: — Ламбертене! Ламбертене, ти що, з глузду з’їхав? Голос линув звідкись знизу, із сходів. Андре Ведрін напружив зір, вдивляючись у темряву. «Чорт забирай! Куди вони поділись?» Він загорлав: — Мато! Десь здалека луною озвався голос Перрішона: — Ламбертене, ми тут! Тільки тоді Андре помітив унизу маленькі дверцята в стіні, за кілька сходинок від площадки. Сотні разів він проходив повз них і бачив їх, але ніколи не міг подумати, що Альбер Перрішон може скористатися з них. Він поспішив униз, в темряву, і, наштовхнувшись на щось м'яке, вилаявся. Альбер Перрішон пояснив: — Це лежить мадемуазель Дюрантель, Вона знепритомніла, коли побачила на сходах убитого гестапівця. В кімнаті, де вони стояли, було дуже темно, лише праворуч світлим чотирикутником вимальовувалось вікно. Альбер Перрішон замкнув двері, двічі повернув ключ у замку і залишив його на місці. Поклавши рушницю на підлогу, Андре став навколішки біля мадемуазель Дюрантель і поляскав її по обличчю. Вона застогнала, і враз істерично закричала, мов навіжена. Андре ляснув сильніше. Тоді вона замовкла. Мадемуазель Тельє притулилась до стіни й тихо схлипувала, гикаючи і тримаючи біля рота хустинку. Перрішон відчинив вікно, виставив чемодан, виліз з кімнати і жестом запропонував йти за ним. Вони пройшли терасою, спустилися залізними сходами на подвір'я і зайшли в під'їзд будинку, що збоку прилягав до готелю. Там Альбер Перрішон наказав Андре кинути рушницю. Той неохоче скорився. Через якісь закапелки вони вийшли на друге подвір'я, просторе і заасфальтоване. Похилившись під вагою чемодана, Альбер Перрішон попрямував углиб подвір'я, де був гараж з важкими дверима. Він витяг з кишені ключ і відімкнув двері. В гаражі стояв Пежо-202». Тільки зараз до них долинула приглушена стрілянина і брязкіт скла. «Вони розбили геть усі шибки в конторі», подумав Андре. «Заходьте, заходьте, панове, тільки побережіть свої нерви». Через п'ять хвилин вони залишили позаду майдан Деліль і вулицею Республіки помчали до Монферана.
