Сигара випала з рота чоловіка біля радіоприймача і пропалила килим пані Начерадцової, найкращий килим пані Начерадцової, весільний подарунок дядька Ігнаца.
І той, хто випадково увійшов би до кімнати, побачив би огрядного пана середнього віку, який танцював на одній нозі, витріщивши очі і ревів з піною на губах: “Г-очьл!”
На цей бойовий клич сучасного людства знизу; з лав родичів, наче лунй^ озвалося: “Він сказився. Він божевільний!”
Пан Начерадець вирішив послати Свободі найкращий гумовий плащ зі свого складу, але поки він в думках переби^ рав запаси своїх товарів, вибираючи слушний дарунок, “Ві-єнна”, якщо вірити закордонному голосу, взяла шалений темп, який закінчився чудовим ударом з льоту Гшвейдла.
“Рахунок зрівнявся!”
У пана Начерадця тріснула петелька на комірі. Він склав руки і зашепотів: “Темп, хлопці, темп. Беріть що хочете від мене, але не втрачайте голови…”
ЩО МОЖЕ ЗНАТЙ ПАНІ НАЧЕРАДЦОВА ПРО ПЛЕТІХУ
Коли скінчився матч, захоплені віденці залишили стадіон. Але далеко на півночі, поблизу залізничного віадука, який відділяє Нове Место від Жижкова, родичі обступили тахту, на який віддихувався пан Начерадець. Над ним гучномовець вигравав шумний воєнний марш, який передавала станція Брно-Братіслава.
Пані Начерадцова заламувала руки і голосила:
- Ріхарде, що з тобою, Ріхарде?
Чоловіча половина родичів хитала головами, наче хотіла сказати: “Ну, хіба я не казав?”
Жіночу половину .родичів турбувало питання: “А що коли, не дай бог?” Тоді пані Начерадцова залишиться сама і поведе торгівлю під вивіскою фірми “Вдова Ріхарда Начерадця”, а може й не залишиться сама. Жіноча половина родичів подумки вже переглянула список своїх нежонатих знайомих і багато хто вже вибрали жертву, якій судилося ощасливити бідну вдову.
Проте пан Начерадець, певно, не мав наміру залишити своє процвітаюче підприємство і опасисту дружину. Розплющивши очі, він жалібно сказав:
- Я це знав, я це знав…
- Що ти знав, Ріхарде?-спиталася дружина.
- Я все знав. Не щастить мені. Планічка не повинен був пропустити гол на сімнадцятій хвилині другого тайму, гол, який вирішив долю матчу. Але я знаю, як це було, я можу це уявити. Обидва захисники, щоб їх чорти позабирали, таких безголових беків, вони метушилися перед ворітьми, і Планічка не бачив м’яча. Звідси й уся біда. Ось так, щоб ви знали.
- Я тобі завжди казала, що від цього футбола ти збоже-* волієш,- з докором сказала пані Начерадцова.- Соромно тобі,
