ним окопи. Судорожно позіхаючи, Кость Арабаджі натягнув бушлат. Сеню-Сенечку, який солодко причмокував уві сні губами, він ніжно полоскотав гілочкою, Нечаю шепнув: «Підйом!..», а над Бєлкіним нерішуче зупинився. Яків Бєлкін могутньо хропів на повну силу своїх богатирських легень. Вони в нього були як ковальські міхи. Ще в Севастополі, коли всі проходили медогляд, Бєлкін на очах у Костя з такою силою подув у спірометр, що бистроока сестриця злякано замахала на нього руками. Злякалася, що він їй апарат зіпсує. З Бєлкіним треба поводитися обережно. Він не розумів жартів. І Кость легенько штовхнув його під бік. Прокинувшись, Бєлкін схопивсь і витріщився на Костя. — Ти чого? — Тихше, усіх румунештів побудиш, — відповів Кость. Ніч повільно випрозорювалась. Взвод за взводом знімалися з передової і прямували до штабу полка. Перед завантаженою полуторкою, що стояла біля штабу, походжав опасистий інтендант. «Скільки чоловік?» — спитав він у Гасовського, і коли той відповів, що в роті сімдесят шість багнетів, одкликав лейтенанта набік. Термінова справа. Прийшов наказ; моряків переобмундирувати. Що? Гасовський, здається, заперечує? Але накази не обговорюють. — Хлопці зчинять бучу, — сказав Гасовський, хитаючи головою. Уже хто-хто, а він знав своїх хлопців. Колись він сам навчав допризовників, які прийшли на флот, що морська форма — це така ж святиня, як і прапор на судні. Умри, але форми своєї не зганьби. Як же він казатиме їм тепер зовсім інше?.. Не може він вимовити такі слова. Що, воєнна необхідність?.. Це він сам розуміє, у захисній гімнастьорці на суші воювати зручніше, але серце, як відомо, не завжди у злагоді з розумом. — Ну, це вже не моя турбота, — мовив інтендант. — Не мені вас учити. Що доповісти командирові полка? Гасовський і сам знав, що накази не обговорюють. Тільки ж прикро, що нагадав йому про це інтендант із цивільних, який сам носить форму без року тиждень. асовський насунув мічманку на очі. Голос у нього став хрипкий, наждачний. У такі хвилини він завжди ставав вишукано ввічливий. —Чотири чоловіки… — сказав він, зупинившись перед строєм і намагаючись не дивитися на своїх хлопців. — Прошу… Два кроки вперед! Сміливіше, хлоп'ята. Яків Бєлкін і ще два гренадери, які стояли на правому фланзі, одночасно ступили до Гасовського. — Розвантажити машину. Миттю. — Єсть, розвантажити машину… Важкі тюки полетіли на землю. Не минуло й п'яти хвилин, як усе було зроблено. — Обережніше, — сказав Гасовський не обертаючись. Заклавши здорову руку за спину, він повільно пройшовся перед строєм і наказав, карбуючи кожне слово: — Р-роз-дя-гайся!.. Сміливіше! Не померзнете!.. — Купатись будемо? — єхидно спитав Кость Арабаджі. — Так моря щось не видно. Та й лазні немає. — Припинити р-роз-мо-ви… — металево обірвав Гасовський і ніби провів своїм наждачним голосом по шкірі тих, хто уже встиг роздягтися. Він дивився собі під ноги. — Р-ро-зі-брать ар-мій-ське обмундир-ру-вания!.. — Я страшенно вибачаюсь. А це ж навіщо? — вважав своїм обов'язком поцікавитись Кость. — Починається бал маскар-рад, — відповів Гасовський. — Зараз музика заграє туш. — Він усміхнувся недоброю посмішкою. — Що вас іще цікавить, мій юний друже? З його голосу Кость зрозумів, що краще підкоритись. А може, й справді якийсь маскарад? А Гасовський мовчки спостерігав, як хлопці вдягають гімнастьорки, приміряють штани. Вони щулилися від ранкової прохолоди. Хто стояв, пританцьовуючи, а хто вже сидів на землі… Тільки Яків Бєлкін стрибав на одній нозі, намагаючись натягти холошу. — Братці, зверніть увагу. У Якова корма не влазить, — сказав Кость сміючись. — Що, малі? — співчутливо запитав Гасовський. — Візьми інші… — Пробував. Не налазять… — збентежено відповів Бєлкін. — А гімнастьорка? Натягнувши гімнастьорку, Яків розвів руки, і вона одразу ж тріснула. Гімнастьорка доходила йому тільки до пупа. — Відставити, — мовив Гасовський, тамуючи сміх. — Усе обмундирування перепсуєш. Скажу інтендантові, щоб завтра тобі привезли інше. Правильно, товаришу інтендант?.. — Не знаю, чи знайдеться… Доведеться, видно, за спеціальним замовленням… — Фортуна! — Кость зітхнув, дивлячись на Бєлкіна, який уже знову вдягав свою м'яку фланелівку. — І в кого я такий удався?.. Кость не приховував заздрощів. Яків Бєлкін принаймні ще добу ходитиме в матроській робі. А може, й більше. Аякже, шитимуть йому за спецзамовленням! Він іще ж не генерал. А там… Інтендант поїде і — шукай вітра в полі. Костю було навіть страшно подумати, що дружки, які залишилися на «коробці», можуть коли-небудь побачити його в цій бавовняній одежині. Передусім спитають: «Що, списали тебе, голубе? Чи, може, розжалували в інфантерію?..» Засміють хлопці. Слово честі, засміють… Кость боявся підвести очі. Прощавайте, мрії. В такій гімнастьорці краще не з'являтися на Примбулі. Он і Гасовський ховає посмішку. Це неспроста. — А це що за штуковина? — розгублено спитав Сеня-Сенечка. — Обмотки, — відповів інтендант. — Не бачите, чи що? — А навіщо? — Дивак, це ж розкішна річ, — сказав Кость Арабаджі. — Я про такі все життя мріяв. Не віриш?.. Він тримався за живіт. На Сеню-Сенечку не можна було дивитися без сміху. — Лейтенанте, де ви? Короткозоро вдивляючись в обличчя моряків, інтендант шукав Гасовського. Він був чимось заклопотаний. — Що там іще трапилося? — Гасовський з'явився з-за автомашини. — А тільники? Розпорядіться, щоб вони їх поскидали. Ми ж видамо нову білизну. — Це ти, дорогий товаришу, кинь, — тихо відповів Гасовський. — Тільників вони тобі не віддадуть, зрозумів? Я хлопців краще знаю. Не віддадуть, і все. Він рубонув долонею повітря. Нічого не вийде!.. Та звідки відомо цьому інтендантові, що означає для моряка смугастий тільник? Хлопці кістьми поляжуть… Очі Гасовського стали колючими, злими. Вій рідко втрачав самовладання, а тут навіть
Вы читаете Чорнi дияволи
