важкі черевики. Усі обладунки разом з торпедою треба було затопити. Відповідно до наказу. Це забрало небагато часу. Спорядження прив'язали до торпеди. Коли вона зникла під водою (місце було глибоке), Нечай і Сеня-Сенечка попливли. Від скелі до берега було метрів п'ятсот. Зненацька у тій стороні, де був порт, небо спалахнуло, високо піднялося, потім враз осіло, стало димно-червоним. Там шугонув до неба високий вогняний стовп, і тільки потім один за одним пролунали два вибухи. Перевернувшись на спину. Шкляр спитав: — А другий звідки? — Грищина робота, — відповів Нечай, що плив поруч. — Жалко хлопця. — Не поспішай його ховати, — хрипко відказав Шкляр.
Розділ дев'ятий
НА ЧУЖОМУ БЕРЕЗІ
На березі стояв міцний первісний запах водоростей. Вузенька смужка піску біліла в темряві крижаним припаєм. За нею дико, здавалося, аж до неба, громадилися брили каміння. Ніч уже вичахала, і каміння було вологе, слизьке. Воно блищало в темряві холодним мертвим полиском. У Нечая зуб на зуб не попадав. Вилізши з води (хвилі зносили назад у море), він пригнувся і побіг прямо до каміння. Глупа темрява, що залягла між скелями, водночас і лякала і вабила його. Що в ній? Вона могла будь-якої миті вдарити в обличчя смертельним вогнем, але могла і врятувати від небезпеки. На світлому піщаному пляжі Нечай почував себе зовсім беззахисним. У нього навіть пістолета не було. Стискав рукоятку ножа — цю єдину зброю, яку мав при собі. А темрява шелестіла осипами, шаруділа опалим листом… Але ці звуки чомусь не зливалися в суцільний неосяжний шум, як це буває в глибині лісу. Тут, на цьому чужому березі, кожне шарудіння, кожен тривожний хрускіт існував як би сам по собі і через ге його було чути гучно, виразно. Здавалося, ці різкі звуки продирають по шкірі. Він подумав, що це, напевне, холод. Вони занадто довго пробули в осінній воді, занадто довго. Добравшись до каміння, він несподівано відчув за спиною порожнечу. Шкляр!.. Нечай здригнувся й оглянувсь. Сені-Сенечки не було. Позаду лежала неозора пустеля моря. Шкляр!.. Шкляр!.. Він ладен був закричати. Тривога захлюпнула його з головою і жбурнула на землю. Раз по раз спотикаючись, він знову почав спускатися до моря. Не думав про небезпеку. Шкляр!.. Ноги, не знаходячи опори, повсякчас ковзали. Він подряпав їх до крові, але не відчував болю. Шкляр!.. Тільки б не лишитися самому. Шкляр!.. Він скочив з каменя на пісок і тут, біля самої води, побачив Сеню-Сенечку. Той сидів навпочіпки і, здавалося, щось шукав. Знайшов час! — Ти що? — Сліди… — тихо пробурмотів Сеня-Сенечка, навіть не повернувши голови. Тепер і Нечай їх побачив. Сліди, сліди… Глибокі, чіткі. Подумалося: «Тепер амба!..» Та коли він схилився, щоб роздивитися їх ближче, у нього враз одлягло від серця. Це були їхні власні сліди. — Знаю, що наші… Та все одно, — Сеня-Сенечка і далі розрівнював пісок. — Кинь, їх змиє хвиля… — Можуть помітити. — Тоді давай швидше. Я допоможу… Сеня-Сенечка не відповів. Він звик усе робити грунтовно. Ось тепер, здається, все гаразд… Комар носа не підточить. Вони почали підніматися вгору. Повільно, чіпляючись за чагарники і кореневища. Підйом був крутий, майже прямовисний. Потім, вибравшись з ущелини, вони поповзли до виноградинка. Тверда земля була потріскана. На ній криво й косо стояли дерев'яні стовпчики, що підтримували іржавий дріт. Розгойдуючись на вітрі, дріт тихо, невиразно гудів. Підвівши голову, Нечай роззирнувся. Море, яке шуміло внизу, під урвищем, кликало його назад: вернися!.. Навіть тут, за сотні миль від домівки, воно лишалося таким самим ласкавим і добрим Чорним морем, яке він знав і любив з дитинства. Темне, у брижах, воно навіть у шторм було його союзником, тоді як кам'яниста земля, на якій він зараз лежав, була йому чужа, ворожа. Навіть її запах якийсь незнайомий… Пам'ять підказала, що найубогіше степове узбережжя десь під Одесою чи Херсоном зворушливо пахне чебрецем і полином. А тут… Він подумав, що ті ніжні, щемливо-журні зітхання землі завжди будуть для нього рідними. А тут, серед скель і виноградників, серед усе ще по-літньому пишних дерев, що грізно шуміли над його головою, земля пахла пряно і задушливо. Виходить, правду казав його батько, що чужий мед завжди гіркий… На мить перед його очима постало зморшкувате вусате обличчя з важкими повіками, що прикривали стомлені очі. Та досить йому було почути шепіт Сені-Сенечки, як воно одразу зникло. — Ти нічого не бачиш?.. — Ні, а що? — Нечай ще пильніше вдивлявся в темряву. — Вони десь тут. І справді, курінь,
