володарювання диявола на цій землі через замовчування усіх його лихих справ!
- Репетируйте собі спокійно з Богом, - ніби благословляючи мене на підлість каже Ігор Юрійович. - Лариса Обарин-ська вам допоможе, я з нею домовлюся.
«Тільки не треба поминати Бога, чорте лисий! - так і хочеться крикнути мені йому в обличчя. - Бо не гідний ти своїми гнилими, жидівськими вустами прорікати світле ім'я Його! Не смієш ти, одвічна пархата істото, жиде-спокуснику, нащадку тих, хто розіп'яв Христа, говорити мені щось про Бога! Ти -саме втілення гріха та облуди, усієї тієї мерзоти, що водиться у жидівському племені вашому, не смієш мені говорити про якісь моральні принципи! Урод! Почвара! Покидьок!». Але натомість мовчу й думаю, що нічим я не кращий за того жида Зарізовича, оскільки безвільно пристаю на його пропозицію, жмакаючи у руках папірець, на якому ніби не чорнилами, а кров'ю виведено «тридцять срібників».
- Ну, добре, йдіть! - відпускає мене Зарізович, і я бреду, як та сомнамбула, довгими театральними коридорами.
Добираюся до своєї гримерки, всідаюся на диван і якийсь час мовчки сиджу. Потім так само, мовби уві сні, піднімаюся з дивана, витягаю з сумки жінчин бутерброд з ковбасою і два яблука та споживаю ту нехитру їжу, бо шалене почуття голоду раптом накочується на мене.
Потім я згадую, що десь там у черзі за авансом чекає на мене мій товариш Микола Кучер. Але я не кваплюся. Повільно знімаю з вішалки куртку, перекидаю через плече сумку і йду до каси. Сильно, просто нестерпно хочеться випити якогось міцного алкоголю.
- Гей, Оресте, давай швидше, бо вже черга підходить! -махає мені з гамірного натовпу Микола.
А через деякий час я вже зазираю через віконечко каси й потай, щоб не бачили брати-актори, простягаю касирці чек на «юдині гроші». Касирка мовчки, із легким здивуванням зиркнувши на мене, мовляв, «за які такі заслуги перед Рейхом?», відраховує спершу мій законний аванс - тисячу шістсот купоно-карбованців, а потім додає до них ще три тисячі за чеком. Я дякую і, миттєво заховавши гроші до кишені джинсів, протискаюся до виходу, де вже чекає Микола.
- Підеш зі мною на «Пушку» випити кави? Бо додому їхати немає сенсу, ввечері гратимемо виставу, а зараз вже майже пів на четверту?
- Із задоволенням, - кажу я крізь свій задумливий туман і ми рушаємо назустріч наступним пригодам.
Є в Києві місце відоме усьому творчому люду. Називається «Пушка». На перехресті вулиці Прорізної та Пушкінської стоять два гастрономи, і в обох є невеличкі кафетерії, де роблять каву, наливають коньяк-горілку, ріжуть бутерброди та варять товсті сардельки.
У цьому місці нашого старовинного міста перетинаються долі й думки, факти, біографії, творчі задуми, радість та горе всіх відомих мені поколінь митців, бо саме туди ведуть непомітні вектори руху від нашого театру, від театру Молодого, що віднедавна отримав приміщення колишнього кінотеатру «Комсомолець України» на Прорізній, від чисельних дирекцій програм уТ-1 та радіо «Промінь», що знаходяться на Хрещатику, від Театру «Сузір'я» на Ярославому Валу й від обох корпусів театрального інституту. А ще тут пасуться художники й архітектори, бо на Грінченка за сто метрів від «Пушки» є і їхня спілка, а ще редакції газет «Сільська правда», «Україна Молода», журналів «Мистецтво», «Відродження», «Судове право» та безлічі інших творчих і мистецьких установ, що ними переповнений центр столиці з його сквотами, напівпідпільними галереями, творчими майстернями, хазами та малинами, де збирається уся та покруч, що зветься сучасною українською творчою інтелігенцією.
