А й справді, за цими розмовами ми якось непомітно дісталися до «Пушки» і, привітавшись із кількома знайомими, що з цигарками в руках стояли на вулиці, цідячи з порцелянових потрісканих філіжанок свою каву, зайшли до середини й зайняли чергу.
Микола на якусь хвильку відійшов до туалету, а я серйозно замислився над його словами: «Це ж треба, щоб кацап з якоюсь краплиною української крові, так серйозно переймався українськими проблемами й так фахово оперував історичними фактами?».
Думки Миколи дуже хитромудро перепліталися з моїми власними думками і з приводу питання, що поставало переді мною: «Мовчати. Чи не мовчати? Розповісти Марченкові про увесь той підступ, який готувався за його спиною і учасником якого я теж став. Чи знов промовчати, множачи в такий спосіб брехню й облуду?». Поки що відповіді на ці питання я знайти не міг.
- До речі, не треба боятися того, що ваш національний рух очолить росіянин, німець, англієць чи жид, - Микола повернувся з туалету, витираючи мокрі руки власним носовичком, і знову продовжив свою патріотично-виховну бесіду. - Є у вас така тупа звичка, особливо у галичан, все міряти вмістом української крові. Українське надзавдання - повалити Московську імперію, створивши поруч з нею європейську державу, і не важливо, якою мовою промовлятиме до нації її лідер, тим більше, що, за моїми підрахунками, кількість російськомовних мешканців України більша за українськомовних. Треба дати людям ідею, міф і не абстрактний, а конкретний - молода, активна нація, що розбудовує красиву, модерну державу!
- А куди ж подіти отой совок, що навколо? - зітхнув я із глибоким сумом.
- Ех, - Микола знизав плечима і теж важко зітхнув. - Отож!
Ми взяли по каві, я ще узяв п'ятдесят грамів п'ятизіркового
коньяку за сто п'ятдесят карбованців (шалені гроші!) і, оскільки на вулиці було досить тепло, вибралися у скверик неподалік, продовживши наші історичні та геополітичні екскурси на лаві, яку хтось завбачливо вже протер своїми сідницями від листопадової мряки.
- А як щодо жидівського питання? - запитав я Миколу, хильнувши одним махом коньяк і згадуючи конкретних євреїв Мутного й Зарізовича, які на моїх очах вступили в злочинну змову проти України.
- А що жидівське питання? - відказав той, знизавши плечима. - Нема у світі більш схожих націй аніж жиди й хохли -це для мене аксіома! Я взагалі дивуюся тій настирливості, з якою ви хизуєтеся своїми болями та приниженнями. Страждання, шморгання носом, посипання голови попелом і постійне скигління одних перед Стіною Плачу, а інших перед Руїною - зробилося для вас якоюсь сталою життєвою необхідністю. Лише жиди й українці кожну свою національну трагедію вміють перетворити в карнавальне свято, на якому можна відкрито, бажано перед телекамерами, вмитися слізьми. Лише жидам і українцям дав Господь пережити Голокост. І для тих, і для інших кожен, хто висловить сумнів у великій кількості жертв, стане віровідступником, національним зрадником і платним агентом неонацистів, москалів або комуністів. Недаремно Захер-Мазох писав, тцо він чується русином, себто українцем. Ще б пак! Ким же іншим міг бути основоположник мазохізму? Тільки одним з вас. Бо тільки вам подобається бути народом-мучеником, народом-страдником. А ще холопами, рабами та одвічними селюками, які нічого окрім шароварних танцювально-хореографічних ансамблів зробити не в змозі. Якийсь цивілізованіший народ міг би збирати кошти на культурне відродження, але ви збираєте гроші на пам'ятники. І дарма, коли замість нового бовдура Леніна ставлять нічим не ліпший бовдур Шевченка, а місце кам'яних солдатів у касках займають кам'яні вояки в мазепинках. Одне, що їх ріднить, -це однаково тупий вираз обличчя. Тривале перебування в неволі витворило з вас
