вже півсторіччя мають свою державу, а ще майже половину всіх грошей світу, а українці й досі голі-босі козаки-анар- хісти.
- Але ж у двадцятому сторіччі вони так помстилися українцям, що гайдамаччина чи єврейські погроми - це якесь дитяче белькотіння порівняно з мільйонами загиблих українців від революцій, голодоморів, таборів, якими керувала вся та жидівня на чолі з Троїцькими-Бронштейнами, Кагановичами та Свердловими! - дійсно, коньяк - добра річ, бо поволі в голові в мене ясніє, і якась бадьорість знову повертається до тіла.
- Ні, я не буду заперечувати, що саме жиди, а вірніше комуно-жиди, заподіяли українцям найстрашніше лихо, ім'я якому Голодомор. Але ж із цим треба навчитися якось жити. Пробачити, зрештою, одне одному всі ті жахи чи що? - Микола наче сам до себе знизує плечима. - Треба не рефлектувати, а дивитися тверезо. Треба навчитися ставитися до цих фактів, як, приміром, до погоди, яку ти не в силах змінити. От ти випий ще і я спробую тобі пояснити, як насправді українцям треба ставитися до єврейського питання...
Здається, Микола, як і кожний колишній алкоголік, отримує справжнє задоволення, коли люди поруч бухають, а він їх ще й підважує. Я слухняно вливаю в себе коньяк, запиваючи його кавою, і зосереджую увагу на Миколиному роті. Артикулює він чітко, думки формулює прозоро й уся сутність його настанов зводиться до того, що українцям треба повчитися у жидів обережності, хитрості, вмінню приховувати справжні змісти за удаваними словами, а ще навчитися накопичувати статки, підтримувати своїх, нівелювати небезпеки провокацій, що виходять з радикально налаштованих націоналістичних проросійських чи прожидівських кіл, при будь-якій нагоді гуртом мочити тих, хто становить небезпеку для національних принципів... «А головне, - резюмує свою промову Микола, - не треба з єврейського питання робити ґвалту. Треба просто визнати, що євреї найстаріша нація на землі і саме у них треба вчитися найдієвішим, перевіреним сторіччями формам націоналізму, вчитися, як виживати! От і все!».
Мені хочеться щось заперечити Миколі, хочеться відповісти щось радикальне на кшталт: «А ти знаєш, що я сьогодні почув у репетиційному залі? Я на власні очі бачив і чув, як два жиди, що керують нами, змовлялися проти України, роздумуючи, як її ошукати й знищити? От ти кажеш, що до жидівської проблеми українцям треба ставитися спокійно? Але ж про неї треба говорити, з нею треба працювати, бо ти її у двері, а вона у вікно, ти її у сміттєвий кошик, а вона до тебе шпальтами газет. Так і хочеться крикнути: «Панове євреї, не нахабнійте, тримайте своїх чортів при собі! Вас бачать, вас ідентифікують, за вами спостерігають. Не думайте, що всі ваші діяння проходять повз увагу й пам'ять українців, і наше мовчання - це знак згоди для ваших діянь. Прошу, благаю, стаю на коліна -схаменіться, припиніть ваші інтриги і провокації. Чи відчуваєте ви ту ступінь відповідальності, коли множите свої статки, свій вплив, свою популярність серед натовпів зубожілого народу? На які ризики ви прирікаєте самих себе та своїх дітей, якщо країна дійсно шубовсне у прірву? Інколи хтось не витримує, зривається і голосить: «Та скільки ж можна терпіти!?». А ви його одразу по морді, по пиці й ногами топтати наволоч. Іч, прокинувся бандерівець, фашист, антисеміт проклятий! Але ж це не вихід! Проблеми заганяються всередину, але від того не легше нікому!». Але все це роблю подумки.
- До речі, ти знаєш, що на Укртелефільмі запускають перший український серіал про Роксолану? - питає Микола.
- Так, я щось чув...
- От тобі іще один український феномен... Жіноче уособлення Франції - діва-лицар Жанна Д'Арк, що розбила англійців. А у вас Роксолана, що лягла під султана. Я тобі так скажу, Роксолана - це печальний символ України, котра лягала під кожного, хто приходив на її землю, і змушувала закохуватися в своє розкішне тіло, з яким так не хочеться розставатися загарбнику тієї краси. - Потому Микола робить невеличку паузу і додає: - Я вже був на пробах, і мене затвердили на роль візира Осман-Паші, а молоду Сумську на роль Роксолани. Раджу і тобі піти, непогано платять...
- Піду, обов'язково піду! - хитаю я головою, дивлячись кудись убік, бо сльози ледь не ллються у мене з очей від
