хохлів...
- Не називай мій народ хохлами, кацапуро смердюча! -коньяк починає діяти, і я поволі виходжу з психоемоційного ступору, в який мене загнали події останнього часу. Що й не кажіть, але алкоголь - то іноді гарна й потрібна річ!
- Ні, брате мій хохол, - вперто човпе своє Микола, поплескуючи мене по плечу. - Я навмисне буду тебе так називати, аби ти позбавлявся всіх цих хохляцьких народно-лялькових рис і забував свої рабські інстинкти! Адже здобувши свободу, ви все одно мислите, як нація рабів. Рабство Духа невиліковне!
- Я зараз збігаю ще за коньяком і ми продовжимо! - відказую рішуче. - Тобі кави узяти?
- Ні, дякую у мене ще є.
Я швиденько біжу до кафетерію і без черги (є тут такий неписаний закон, який розповсюджується тільки на алкоголь: себто, якщо ти вже собі узяв, то можеш й далі добирати без черги, але нічого іншого окрім алкоголю), так от, беру на цей раз уже сто коньяку, бо можу собі дозволити - в кишені лежать юдині три тисячі купоно-карбованців, і оті триста карбованців за сто грамів коньяку хоч для мене і шалені гроші, але пропиваю я їх з легкістю. Повертаюся до Миколи із уже заготованою тезою:
- Але ж ти не будеш заперечувати, що українці жидів не люблять, а ті відповідають їм взаємністю?
- А за що жидам вас, хохлів, зарізяк, любити? - нечува-на щирість Миколи, що межує з якоюсь нахабністю, мене геть спантеличує. - Не знаю, чи проказує тобі щось ім'я Натан Ганновер...
- Ну, ім'я Натан мені проказує все! - саркастично посміхаючись, смакую коньяком.
- Я з твого боку так не насміхався б з досить відомого в Європі хроніста-історика, який досить точно описав, як козаки мордували жидів. Не буду казати про відрубані голови, руки ноги, потрощені черепи дітей, ріки крові, наведу лише один приклад козацької забави, який запав мені в голову. Брали вагітну жидівку, розпорювали їй живіт, витягали немовля й несли його на вогонь смажити, а у розпоротий живіт зашивали живу кицьку й відрубали жінці руки, аби вона не могла ту кицьку з себе дістати. Отак жінка у страшних муках вмирала, а їй у обличчя ще тикали засмаженою на шаблі дитиною. Як тобі таке?
- А чому ти вважаєш, що поляки не робили те саме з українками?
- Ну нехай, полякам тим самим потім і віддячили. З ними все зрозуміло. А за що ж така мука жидам? Вони що - мордували вас, безчестили чи якось інакше мучили? Ні, тільки й усього, що торгували й орендували корчми та церкви. За ту оренду церков, коли жиди не давали ключів у церкви, вимагаючи додаткової платні від парафіян, розплата мусила бути. Але ж, чесне слово, не така страшна!
- Тобто ти хочеш сказати, - з подивом питаю, - що нелюбов жидів до українців цілком природна? І всі їхні змови й наміри не визнавати Голодомор геноцидом, заважати відновленню української державності, ставити палки в колеса, дурити, зневажати, насміхатися, ображати...
- Так, - продовжує мою думку Микола. - Це природна, нормальна реакція на всі ті негаразди, які упродовж історії українці заподіяли жидам! Її навіть не треба культивувати, вона всотується з молоком матері. Жиди патологічно, якимись внутрішніми фібрами душі з пересторогою ставляться до всього українського, а особливо до того, що кричить: «Україна для українців!», бо відчувають у тому загрозу своєму існуванню, перестраховуються. І з цим українцям треба миритися, бо жиди
