Вибачай, рідна інтелігенціє, можеш на мене ображатися, але влучнішого епітету, ніж «покруч», для тебе й підібрати важко, бо всі ці спиті рила, всі ці гнилі зуби, всі ці сутулі спини, всі ці чашечки кави та цигарки в руках нічого, окрім огиди, у мене не викликали. Два одвічні питання «Треба щось робити!» і «Де заробити гроші?» - були основою всіх дискусій, пересудів, диспутів та діалогів, які зазвичай закінчувалися трьома по п'ятдесят, а потім пляшкою на двох, а потім ще портвейном чи дешевим напоєм «Козацький» і коротким тривожним сном алкоголіка. А потім вранішнім похміллям, цигаркою натщесерце, зсудомленими спазмами блювотиння над унітазом та одвічними питаннями гнилої інтелігенції «Треба щось робити?» і «Де узяти гроші?».
Це замкнене коло затягло у себе не одне покоління митців, до товариства яких ми повільно наближалися з Миколою Кучером. Дорогою увесь той вир подій, що закрутився навколо моєї персони, примушував мою душу й тіло тремтіти і, здавалося мені, втрапляв я під якусь незрозумілу мені роздачу... Адже з одного боку вбачалася перспектива зіграти Хлестако-ва, «роль усього життя», але було розуміння підступу й зради, якими я мусів торувати шлях до цієї ролі. Мерзенні «тридцять срібників» вогнем пекли мені стегно, і я мав твердий намір бухнути. Заздалегідь розуміючи це, я телефоном попередив дружину, що обідати сьогодні не прийду, а тому мав перед виставою щонайменше три вільні години, які вирішив використати для того, аби привести до ладу весь той душевний неспокій, що вирував мені у душі.
Мокрого листопадового дня йшли ми по Пушкінській, розмовляючи на тему, яку завів Микола, і була вона цікавою, бо хоч трохи відволікала від сумних думок. Йшлося про одвічний антагонізм аристократії та плебсу, державності та анархії, які упродовж сторіч боротьби так і не дійшли висновку, на яких засадах творити модерну Українську державу.
- Би, хохли, вроджені анархісти, - втовкмачував мені майже стовідсотковий кацап Микола Кучер своє тлумачення української ментальності та історії, - адже українську націю завжди рухали дві сили - державники й анархісти, але завжди перемагали анархісти, завжди перемагав плебс. Бо хто такі козаки, яких ви так звеличуєте, як не справжні анархісти чи то пак корсари? .\цже між корсарами й козаками дуже багато спільного: і тверезими в похід ходили, і бранців визволяли, а як верталися з походу, то пропивали в тавернах і шинках усе, що здобули... Навіть республіки свої анархістські мали. А що у підсумку? Руїна та скрегіт зубовний! Десь там на Заході ідеалом нації може бути король Карл XII, Річард Левове Серце, лицарі Роланд і Сід. А у вас - козак Голота. Оце і є образ, оспіваний вашим народом, - образ анархіста й гультіпаки, обірванця й безстрашного вояки, якому начхати на смерть. Невже героїзм полягає в тому, щоб встелити трупом місце бою?
- Ну, я тут я з тобою незгодний! - мляво не погоджуюся я.
- А я з тобою і не сперечаюсь. Пояснюю для дубів: у моїх словах не йдеться про знеславлення козацтва. Хочу лише показати, що воно від самого початку було анархічне, і творення держави ніколи в його намірах не було. Хтось один - чи Вигов-ський, чи Дорошенко, а чи Мазепа - міг пробувати створити державу, але що з того виходило, добре знаємо. А потім прийшов мужицький поет Тарас Шевченко й оспівав мужицьку перемогу. Його твори сформували світогляд усіх наступних поколінь. Для Шевченка козаччина - це найвищий злет українського національного духу. Не держава Русь, а саме анархічна козацька республіка, в якій козак Голота може будь-коли скликати Чорну Раду і, скинувши одного гетьмана, вибрати іншого. Недаремно Нестор Махно став для нащадків козацтва новим апостолом. У серпні 1917 року на фронті знаєш, скільки було українізованих дивізій?
- Не знаю, - мотаю я головою.
- Двадцять сім! - з удаваним пафосом прорікає Микола. -А всіх українізованих вояків - аж 4 000 000! Та з такою армією не те, що Україну визволяти, а й Сибір можна було захопити. Все це військо готове було боротися за Україну, але мудак Винниченко виступав з різкими статтями проти формування української армії. І знову бачимо оте протистояння аристократії й мужицтва. Націоналіст-аристократ Микола Міхновський боровся за створення власної армії, а мужик Винниченко робив усе, щоб цього не сталося. Винниченко й Грушевський, можливо, й великі світочі в царині науки й письменства, але в царині
