змішаними з ароматом смаженої риби. Вбрана у білий халат і старі туфлі на високих підборах, гордо ходила вона театром зі своєю «високою зачіскою» фарбованою рудою хною, в яку була вколота картата стрічка, і згорда споглядала на артистів, бо в юності теж хотіла бути артисткою. На молодих акторів вона дивилася із презирством, відшукуючи дефекти в їхній зовнішності, до акторів середнього віку ставилася індиферентно, бо вважала їх своїми конкурентами, а от старше покоління любила без тями, бо в молодості ходила на всі вистави за їхньої участі. Вона «підгодовувала» стариків вітамінками і аскорбіновою кислотою, для них у неї завжди була напоготові валеріанка чи валідол, під пахвою завжди тримала чохольчик, в якому лежав тонометр і необхідний «пожежний набір» ампул та шприців на випадок, коли трапиться щось більш серйозне ніж приступ тахікардії чи тимчасовий серцевий спазм. Здається, зараз був саме такий випадок...
- Двісті на сто шістдесят, Сергію Петровичу, - із тривогою проказала Ганна Давидівна, - треба викликати швидку, і ніякої вистави!
- Ніякої швидкої! - замотав головою Сергій Петрович. -Робіть укол, Ганно Давидівно! Я краще здохну, але мушу сьогодні вийти на сцену!
- Ну, як знаєте... - знизала плечима медсестра й почала порпатись у своєму чохольчику... - Ой, здається, забула покласти в аптечку «магнезію»... Давайте я вам дам зараз табле-точку «клофеліну», а сама тим часом збігаю в медпункт... Добре?
Ганна Давидівна швиденько набрала у маленький пласти-ковий стаканчик водички з-під крану, дала Сергію Петровичу таблетку, проконтролювала, щоб він її гарненько запив і, приговорюючи: «Ви трохи полежте, а я зараз», вискочила у коридор, де майже обличчям в обличчя зіштовхнулася з Миколою Кучером.
- О, Миколо, це добре, що ви прийшли, - заторохтіла до нього, - там у гримерці Протасову погано, так ви за ним догляньте, а я на хвилинку в медпункт і назад. Добре?
- Добре, - без настрою озвався Кучер, який за цей час уже встиг побувати і у вахтерки, і в режуправлінні, а тому був у курсі останніх подій і знав, що худрук погодився, щоб саме Протасов грав сьогодні роль сера Арчибальда.
Йому від того було ані жарко, ані холодно, бо він розумів, що життя Протасова у театрі добігає кінця, але йому якось неприємно дали зрозуміти, що останній гвіздок в гріб «старого покидька» ще не забито... Проте доля давала йому такий шанс, і він вирішив ним скористатися.
- Ну що, старий козел, помираєш? - саме з такими словами зайшов він до гримерки, де на дивані повільно помирав старий артист. Чорна ненависть до цієї зморшкуватої, напів-муміфікованої істоти, що символізувала для Миколи всі змарновані ним роки ворожого й непримиренного співіснування в театрі, наповнювала всю його душу й переливалася через край. - Щоб ти здох! Щоб тебе чорти забрали, старе стерво!
Протасов прямим безмигним поглядом дивився на розмитий силует Кучера.
- Давай, давай, подихай скоріше! Васька Михайленко вже на тебе чекає не дочекається, щоб чортам тебе віддати, гайда ти радянська...
- Ти бач, щеня, зубки свої гнилі показало... - ледь ворушачи губами стиха проказав Протасов, але Микола розчув ці слова.
- Та пішов ти!
- Я то ось піду, а ти, дружок, як був лайном, так лайном і залишишся. Просрав ти своє життя, Миколайчику. Ой про-
