присутності самого Іполита Матвійовича вважаю ці розмови зайвими. Іполит Матвійович нахилив голову. Купці пожертвували на користь діточкам по двісті карбованців. — Разом, — вигукнув Остап, — чотириста вісімдесят вісім карбованців. Ех! Дванадцяти карбованців не вистачає для круглої суми. Олена Станіславівна, що довго була незворушна, пішла до спальні і винесла в ридикюлі потрібні дванадцять карбованців. Друга частина засідання була зім'ята і мала не такий урочистий характер. Остап почав жартувати. Олена Станіславівна зовсім розм'якла. Гості один по одному розходились, шанобливо прощаючись з організаторами. — Про день наступного засідання буде окреме сповіщення, — говорив Остап на прощання, — найсуворіший секрет. Справа допомоги дітям повинна бути таємна… Це, до речі, у ваших особистих інтересах. Після цих слів Кислярському захотілось дати ще п'ятдесят карбованців, але ніколи вже не приходити ні на які засідання. Він ледве стримав себе від цього пориву. — Ну, — сказав Остап, — час рушати. Ви, Іполите Матвійовичу, я сподіваюся, скористаєтеся з гостинності Олени Станіславівни і переночуєте у неї. До речі, нам і заради конспірації корисно розлучитись на певний час. А я пішов. Іполит Матвійович розпачливо підморгував Остапові оком, але той удав, ніби не помітив цього, і вийшов на вулицю. Пройшовши квартал, він згадав, що в кишені у нього лежать п'ятсот чесно зароблених карбованців. — Візник! — крикнув він. — Вези до «Фенікса»! — Це можна, — сказав візник. Він неквапно підвіз Остапа до закритого ресторану. — Що таке? Закрито? — З нагоди Першого травня. — А бодай їх! І грошей скільки завгодно, і погуляти ніде! Ну, тоді паняй на вулицю Плеханова. Знаєш? Остап вирішив поїхати до своєї нареченої. — А раніше як ця вулиця називалася? — спитав візник. — Не знаю. — Куди ж їхати? І я не знаю. Проте Остап наказав їхати й шукати. Години півтори проїздили вони безлюдним нічним містом, розпитуючи нічних сторожів і міліціонерів. Один міліціонер довго приндився і нарешті повідомив, що Плеханова — не інакше як колишня Губернаторська. — Ну, Губернаторська! Я Губернаторську добре знаю. Двадцять п'ять років вожу на Губернаторську. — Ну, і катай! Приїхали на Губернаторську, але виявилося, що вона не Плеханова, а Карла Маркса. Розлютований Остап поновив пошуки загубленої вулиці імені Плеханова. Але не знайшов її. Світанок тьмяно освітив лице багатого мученика, що так і не зумів розважитись. — Вези на «Сорбонну»!. — крикнув він. — Візник називається! Плеханова не знаєш!
Чертог вдови Грицацуєвої сяяв. На чолі весільного столу сидів мар'яжний король — син турецько-підданого. Він був елегантний і п'яний. Гості гомоніли. Молода була вже не молода. Їй було щонайменше тридцять п'ять років. Природа обдарувала її щедро. Тут було все: груди- кавуни, ніс — обухом, розмальовані щоки і могутня потилиця. Нового чоловіка вона обожнювала і вельми боялася. Тим-то звала його не на ім'я і навіть не по батькові, про що вона так ніколи й не довідалась, а на прізвище: товариш Бендер. Іполит Матвійович знову сидів на заповітному стільці. Під час всієї весільної вечері він підстрибував на нім, щоб відчути тверде. Іноді це йому щастило. Тоді всі присутні подобались йому, і він несамовито починав кричати «гірко». Остап весь час виголошував промови, спічі і тости. Пили за народну освіту та іригацію Узбекистану. Після цього гості почали розходитись. Іполит Матвійович затримався в передпокої і шепнув Бендерові: — То ви не баріться. Вони там. — Ви — грошолюб, — відповів п'яний Остап, — чекайте на мене в готелі. Нікуди не йдіть. Я можу прийти щохвилини. Заплатіть у готелі за номер. Щоб усе було напоготові. Адьє, фельдмаршале! Побажайте мені на добраніч. Іполит Матвійович побажав і попрямував до «Сорбонни» хвилюватись. О п'ятій годині ранку прийшов Остап із стільцем. Іполита Матвійовича пройняло жаром. Остап поставив стілець посеред кімнати і сів на нього. 
— Як це вам пощастило? — вимовив нарешті Вороб'янінов. — Дуже просто, по-сімейному. Вдовиця спить і бачить сон. Шкода було будити. «На заре ты ее не буди». Та ба! Довелося залишити коханій записку: «Виїжджаю з доповіддю в Новохоперськ. На обід не жди. Твій Ховрашок». А стілець я захопив у їдальні. Трамвая в ці ранішні години нема, — відпочивав на стільці по дорозі. Іполит Матвійович з буркотінням кинувся до стільця. — Тихо, — сказав Остап, — треба робити все без галасу. Він витяг з глибокої кишені обценьки, і робота закипіла. — Ви двері замкнули? — запитав Остап. Відштовхуючи нетерплячого Вороб'янінова, Остап акуратно зняв верх стільця, щоб не пошкодити англійського ситцю в квіточках. — Такого матеріалу тепер нема, треба його зберегти. Товарний голод, нічого не вдієш. Все це довело Іполита Матвійовича до крайнього роздратування. — Готово, — сказав Остап тихо. Він підняв покрови і обома руками почав нишпорити поміж пружинами. На чолі йому збухла венозна іжиця. — Ну, — повторював Іполит Матвійович на різні лади. — Ну? Ну? — Ну й ну, — відказав Остап роздратовано, — один шанс проти одинадцяти. І цей шанс… Він ретельно порився в стільці і закінчив: — І цей шанс поки що не наш. Він підвівся на весь зріст і почав чистити колінця. Іполит Матвійович кинувся до стільця. Діамантів не було. В Іполита Матвійовича обвисли руки. Але Остап як завжди був бадьорий. — Тепер наші шанси збільшились. Він походив по кімнаті. — Нічого! Цей стілець обійшовся вдові дорожче, ніж нам. Остап витяг з бічної кишені золоту брошку зі скельцями, дутий золотий браслет, півдюжини золочених ложечок і чайне ситечко. Іполит Матвійович з горя навіть не зміркував, що став співучасником звичайної крадіжки. — Ница річ, — зауважив Остап, — але погодьтесь, що я не міг покинути кохану жінку, не залишивши про неї жодного спогаду. Однак часу гаяти не
