все-таки на Рязанському вокзалі. Це узбеки в білих кисейних чалмах і барвистих халатах, червонобороді таджики, туркмени, хівинці й бухарці, над республіками яких сяє вічне сонце. Концесіонери ледве пробились до виходу і опинились на Каланчівському майдані. Праворуч від них височіли геральдичні курочки Ярославського вокзалу. Прямо проти них тьмяно вилискував Жовтневий вокзал, пофарбований олійною фарбою в два кольори. Годинник на ньому показував п'ять хвилин на одинадцяту. На годиннику Ярославського вокзалу було рівно десять. А глянувши на темно-синій, прикрашений знаками зодіаку циферблат Рязанського вокзалу, мандрівники помітили, що годинник показував за п'ять хвилин десяту. — Дуже зручно для побачень! — сказав Остап. — Завжди є десять хвилин фори. Візник поцілунково плямкнув губами. Проїхали під мостом і перед мандрівниками розгорнулась велична панорама столичного міста. — Куди ми, однак, їдемо? — запитав Іполит Матвійович. — До добрих людей, — відказав Остап, — у Москві їх безліч. І всі мої знайомі. — І ми у них спинимось? — Це гуртожиток. Не в того, то в іншого завжди найдеться місце. В Охотному ряду була метушня. Врозтіч, з лотками на головах, мов гуси, бігли безпатентні лоточники. За ними ліниво трюхав міліціонер. Безпритульні сиділи біля асфальтового казана і з насолодою вдихали запах киплячої смоли. Виїхали на Арбатський майдан, проїхали Пречистенським бульваром і, повернувши праворуч, зупинились на Сивцевому Вражку. — Що це за будинок? — запитав Іполит Матвійович. Остап глянув на рожевий будиночок з мезоніном і відказав: — Гуртожиток студентів хіміків імені ченця Бертольда Шварца. — Невже ченця? — Ну, пожартував, пожартував. Імені Семашка. Як і годиться рядовому студентському гуртожитку в Москві, будинок студентів хіміків давно вже був заселений людьми, досить від хімії далекими. Студенти розповзлися. Частина з них закінчила курс і роз'їхалась на посади, частину виключено за академічну неуспішність. Саме ця частина, рік у рік зростаючи, утворила в рожевому будиночку щось середнє між житлотовариством і феодальним селищем. Марно намагались ряди нових студентів вдертись до гуртожитку. Екс-хіміки були надзвичайно винахідливі і давали відсіч усім атакам. На будиночок махнули рукою. Його почали вважати диким, і він зник з усіх планів МУНМу[2]. Неначе його й не було. А тим часом він був і в ньому жили люди. Концесіонери піднялись сходами на другий поверх і повернули в зовсім темний коридор. — Світло і повітря, — сказав Остап. Несподівано в темряві, біля самого ліктя Іполита Матвійовича, хтось засопів. — Не лякайтесь, — зауважив Остап, — це не в коридорі. Це за стіною. Фанера, як відомо з фізики, — найкращий провідник звуку. Обережніше! Держіться за мене! Тут десь має бути вогнетривка шафа. Крик, що в ту ж мить злетів з уст Вороб'янінова, який ударився грудьми об гострий залізний ріг, посвідчив, що шафа справді десь тут. — Що, боляче? — запитав Остап. — Це ще нічого. Це — фізичні муки, Зате скільки тут було моральних мук — страшно згадати. Тут от поряд стояв кістяк, власність студента Іванопуло. Він купив його на Сухарівці, а держати в кімнаті боявся. Отже, відвідувачі спочатку наскакували на касу, а потім на них падав кістяк. Вагітні жінки були дуже невдоволені. Гвинтовими сходами компаньйони піднялись в мезонін. Велика кімната мезоніна була розрізана фанерними перегородками на довгі шматки, два аршини завширшки кожний. Кімнати були схожі на пенали, з тою лише відміною, що, крім олівців і ручок, тут були люди і примуси. — Ти дома, Колю? — тихо запитав Остап, зупинившись біля центральних дверей. У відповідь на це в усіх п'яти пеналах заметушились і загалакали. — Дома, — відповіли за дверима. — Знов до цього дурня гості з раннього ранку прийшли! — зашепотів жіночий голос з крайнього пенала ліворуч. — Та дайте ж людині поспати! — буркнув пенал № 2. У третьому пеналі радісно зашипіли: — До Кольки з міліції прийшли. За вчорашню шибку. У п'ятому пеналі мовчали. Там іржав примус і цілувались. Остап штовхнув двері ногою. Вся фанерна споруда затрусилась, і концесіонери пролізли в Кольчину щілину. Картина, що стала перед очі Остапа, попри всю свою зовнішню невинність, була жахлива. У кімнаті з меблів був тільки матрац у червону пасмугу, що лежав на чотирьох цеглинах. Але не це стурбувало Остапа. Кольчині меблі були йому відомі давно. Не здивував його і сам Колька, що сидів на матраці з ногами. Але поруч сиділо таке небесне створіння, що Остап одразу спохмурнів. Такі дівчата ніколи не бувають діловими знайомими — для цього у них надто голубі очі і чиста шия. Це коханки або, ще гірше, це дружини — і дружини улюблені. І справді. Коля називав створіння Лізою, говорив їй «ти» і показував їй ріжки. Іполит Матвійович зняв свій касторовий капелюх. Остап викликав Колю в коридор. Там вони довго шепотілися. — Чудовий ранок, добродійко, — сказав Іполит Матвійович. Голубоока добродійка засміялась і без жодного зв'язку із зауваженням Іполита Матвійовича заговорила про те, які дурні живуть у сусідньому пеналі. — Вони навмисне заводять примус, щоб не було чути, як вони цілуються. Але ви зрозумійте, це ж безглуздя. Ми все чуємо. А от вони так справді нічого вже не чують через свій примус. Хочете, я вам зараз покажу? Слухайте! І Коліна дружина, що збагнула всі таємниці примуса, голосно сказала: — Звєрєви дурні! За стіною почувся пекельний спів примуса і звуки поцілунків. — Бачите? Вони нічого не чують. Звєрєви дурні, недотепи і психопати. Бачите!.. — Бачу, — сказав Іполит Матвійович. — А ми примуса не держимо. Навіщо? Ми ходимо обідати у вегетаріанську їдальню, хоч я проти вегетаріанської їдальні. Але коли ми з Колею одружилися, він мріяв про те, як ми разом ходитимем у вегетаріанку. Ну от ми і ходимо. Я дуже люблю м'ясо. А там котлети з локшини. Тільки ви, будь ласка, нічого не кажіть Колі… У цей час
Вы читаете Дванадцять стільців. Золоте теля
