вернувся Коля з Остапом. — Ну що ж, коли у тебе рішуче не можна спинитись, ми підемо до Пантелія. — Справді, хлопці! — закричав Коля. — Ідіть до Іванопуло. Це свій хлопець. — Приходьте до нас у гості, — сказала Коліна дружина, — ми з чоловіком будемо дуже раді. — Знов у гості кличуть! — обурились у крайньому пеналі ліворуч. — Мало їм гостей! — А ви — дурні, недотепи і психопати, не ваше діло! — сказала Коліна дружина, не підіймаючи голосу. — Ти чуєш, Іване Андрійовичу, — захвилювались у крайньому пеналі, — твою дружину ображають, а ти мовчиш. Подали свій голос незримі коментатори і з інших пеналів. Словесна баталія наростала. Компаньйони спустилися вниз, до Іванопуло. Студента не було дома. Іполит Матвійович засвітив сірник. На дверях висіла записка: «Буду не раніш як о 9 г. Пантелій». — Не біда, — сказав Остап, — я знаю, де ключ. Він понишпорив під вогнетривкою касою, дістав ключ і відчинив двері. Кімната студента Іванопуло була такого ж самісінького розміру, як і Коліна, але зате кутова. Одна стіна її була камінна, чим студент вельми пишався. Іполит Матвійович з сумом зауважив, що у студента не було навіть матраца. — Прекрасно улаштуємось, — сказав Остап, — пристойна кубатура для Москви. Якщо ми ляжемо усі втрьох на підлозі, то навіть залишиться трохи місця. А Пантелій — сучий син! Куди він подів матрац, хотілося б мені знати? Вікно виходило в провулок. Там ходив міліціонер. Навпроти, в будиночку, побудованому на манір готичної башти, містилося посольство крихітної держави. За залізними ґратами грали в теніс. Літав білий м'ячик. Лунали короткі вигуки. — Аут, — сказав Остап, — клас гри невисокий. Однак давайте спочинемо. Концесіонери розстелили на підлозі газети. Іполит Матвійович витяг подушку-думку, яку возив із собою. Остап упав на телеграми й заснув. Іполит Матвійович спав уже давно.
Розділ XVII
Шануйте матраци, громадяни!
— Лізо, ходім обідати! — Мені не хочеться. Я вчора вже обідала. — Я тебе не розумію. — Не піду я їсти фальшивого зайця. — Ну, і безглуздо! — Я не можу харчуватися вегетаріанськими сосисками. — Сьогодні їстимеш шарлотку. — Мені чомусь не хочеться. — Говори тихіше. Все чути. І молоде подружжя перейшло на драматичний шепіт. Через дві хвилини Коля зрозумів уперше за три місяці подружнього життя, що кохана жінка любить морквяні, картопляні й горохові сосиски далеко менше, ніж він. — То ти волієш собачину, ніж дієтичне харчування? — закричав Коля, в запалі не взявши до уваги підслуховуючих сусідів. — Та говори тихіше! — голосно закричала Ліза. — І крім того, ти до мене погано ставишся. Так! Я люблю м'ясо! Інколи. Що ж тут поганого? Коля здивовано замовк. Цей поворот був для нього несподіваним. М'ясо завдало б Колиному бюджетові великої, непоправної шкоди. Прогулюючись уздовж матраца, на якому, згорнувшись клубочком, сиділа розчервоніла Ліза, молодий чоловік робив відчайдушні обрахунки. Копіювання на кальку в креслярському бюро «Техносила» давало Колі Калачову навіть у найщасливіші місяці максимум сорок карбованців. За квартиру Коля не платив. У дикому селищі не було кербуда, і квартирна плата була там поняттям абстрактним. Десять карбованців ішло на навчання Лізи крою і шиття на курсах з правами будівельного технікуму. Обід на двох (одне перше — борщ монастирський і одне друге — фальшивий заєць або справжні локшини), що його вони їли чесно навпіл у вегетаріанській їдальні «Не украдь», виривав з бюджету подружжя тринадцять карбованців на місяць. Решта грошей, розпливалась невідь-куди. Це найдужче бентежило Колю. «Куди ідуть гроші?» — задумувався він, проводячи рейсфедером на небесного кольору кальці довгу і тонку лінію. За таких умов перейти на м'ясоспоживання означало загибель. Тому-то Коля палко заговорив: — Подумай тільки, пожирати трупи убитих тварин! Людожерство під машкарою культури! Усі хвороби мають джерелом м'ясо. — Аякже, — з сором'язною іронією сказала Ліза, — приміром, ангіна. — Так, так, і ангіна! А що ти думаєш? Організм, виснажений вічним вживанням м'яса, не має сили чинити опір інфекції. — Як це нерозумно! — Не це нерозумно. Нерозумний той, хто прагне набити свій шлунок, не дбаючи про кількість вітамінів. Коля раптом замовк. Дедалі більше заступаючи фон з прісних і в'ялих локшовиків, каші і чогось іще картопляного, перед Колиним внутрішнім оком замаячіла величезна свиняча котлета. Вона, як видно, щойно зіскочила із сковороди. Вона ще шипіла, булькала і випускала духмяний дим. Кістка з котлети стирчала, як дуельний пістолет. — Але ж ти зрозумій! — закричав Коля. — Якась там свиняча котлета одбирає в людини тиждень життя. — Хай одбирає! — сказала Ліза. — Фальшивий заєць одбирає півроку. Вчора, коли ми з'їли морквяну другу страву, я відчула, що умираю. Тільки я не хотіла тобі говорити. — Чому ж ти не хотіла говорити? — Мені забракло сили. Я боялась заплакати. — А тепер ти не боїшся? — Тепер мені байдуже. Ліза схлипнула. — Лев Толстой, — сказав Коля тремтячим голосом, — теж не їв м'яса.
