чоловіка спалахнула в ній несподівано. — Це просто чортзна-що! — сказала вона вголос, їсти захотілося ще дужче. — Добре ж, добре. Я сама знаю, що мені робити.
І Ліза, червоніючи, купила у перекупки бутерброд з вареною ковбасою. Хоч яка була вона голодна, їсти на вулиці видалося їй незручним. Все-таки вона була матрацоволодарка і тонко розбиралась у житті. Вона озирнулася і ввійшла в під'їзд двоповерхового особняка. Там, відчуваючи велику насолоду, вона почала вминати бутерброд. Ковбаса була напрочуд смачна. Велика екскурсія ввійшла в під'їзд. Проходячи повз Лізу, що стояла під стінкою, екскурсанти поглядали на неї. «Хай бачать!» — подумала розлючено Ліза.
Розділ XVIII
Музей меблів
Ліза витерла хусткою рот і змела з кофточки крихти. їй стало веселіше. Вона стояла перед вивіскою: МУЗЕЙ МЕБЛЕВОЇ МАЙСТЕРНОСТІ Повертатись додому було незручно. Іти було нікуди. У маленькій кишені лежало двадцять копійок. І Ліза вирішила почати самостійне життя з одвідин музею. Перевіривши готівку, Ліза пішла у вестибюль. Там вона одразу наразилась на чоловіка з бородою, який, уп'явшись тоскним поглядом у малахітову колону, цідив крізь вуса: — Розкішно жили люди! Ліза шанобливо подивилась на колону і пройшла нагору. У маленьких квадратних кімнатах, з такими низькими стелями, що кожний одвідувач здавався гігантом, Ліза ходила хвилин десять. Це були кімнати, обставлені павлівським ампіром, червоним деревом і карельською березою — меблями строгими, чудовими і войовничими. Дві квадратні шафи, скляні дверцята яких були навхрест перетяті списами, стояли проти письмового столу. Стіл був безкраїй. Сісти за нього було все одно, що сісти за Театральний майдан, причому Великий театр з колонадою і четвернею бронзових коняк, що тягнуть Аполлона на прем'єру «Червоного маку», видався б на столі чорнильним прибором. Так принаймні здалося Лізі, яку виховували на моркві, немов якогось кролика. По кутках стояли крісла з високими спинками, — верхівки їхні були зігнуті на манір баранячих рогів. Сонце лежало на персиковій оббивці кріселок. У таке крісло хотілось одразу ж сісти, але сидіти на ньому заборонялося. Ліза у думці прикинула, який вигляд мало б крісло коштовного павлівського ампіра поряд з її матрацом у червону смужку. Виходило — нічого собі. Вона прочитала на стіні табличку з науковим і ідеологічним обгрунтуванням павлівського ампіра і, засмутившись, що у неї з Колею немає кімнати в цьому палаці, вийшла в несподіваний коридор. Ліворуч од самої підлоги йшли низенькі напівкруглі вікна. Крізь них, під ногами Ліза угледіла величезний білий двосвітний зал з колонами. У залі теж стояли меблі й блукали одвідувачі. Ліза спинилась. Ніколи ще вона не бачила залу у себе під ногами. Дивуючись і мліючи, вона довго дивилась униз. Несподівано вона помітила, що там од крісел до бюро переходять її сьогоднішні знайомі — Бендер і його супутник, бритоголовий поважний старик. — От добре! — сказала Ліза. — Буде не так нудно. Вона дуже зраділа, побігла вниз і одразу ж заблудила. Вона потрапила в червону вітальню, де стояло з сорок речей. Це були горіхові меблі на гнутих ніжках. З вітальні не було виходу. Довелось бігти назад через круглу кімнату з горішнім світлом, мебльовану, здавалось, тільки квітчастими подушками. Вона бігла мимо парчевих крісел італійського Відродження, мимо голландських шаф, мимо великого готичного ліжка з балдахіном на чорних гвинтових колонах. Людина на цьому ліжку видавалась би завбільшки з горіх. Нарешті Ліза почула гомін екскурсантів, що неуважно слухали керівника, який викривав імперіалістичні заміри Катерини II у зв'язку з любов'ю небіжчиці імператриці до меблів стилю Луї-Сез. Це і був великий двосвітний зал з колонами. Ліза пройшла в протилежний його кінець, де знайомий їй товариш Бендер палко розмовляв зі своїм бритоголовим супутником. Наближаючись, Ліза почула звучний голос: — Меблі в стилі шик-модерн. Але це, здається, не те, що нам треба. — Так, але тут, очевидно, є іще й інші зали. Нам треба все оглянути. — Здрастуйте, — сказала Ліза. Обидва обернулись і одразу поморщились. — Здрастуйте, товаришу Бендер. Добре, що я вас знайшла. А то самій нудно. Нумо оглядати все разом. Концесіонери перезирнулись. Іполит Матвійович набрав поважного вигляду, хоч йому було неприємно, що Ліза може їх затримати у важливій справі розшуку діамантових меблів. — Ми — типові провінціали, — сказав Бендер нетерпляче, — але як потрапили сюди ви, москвичка? — Цілком випадково. Я посварилася з Колею. — Он як? — зауважив Іполит Матвійович. — Ну, залишмо цей зал, — сказав Остап. — А я його ще не оглянула. Він такий гарненький. — Починається! — шепнув Остап на вухо Іполитові Матвійовичу. І, звертаючись до Лізи, додав: — Дивитись тут зовсім нема чого. Занепадницький стиль. Епоха Керенського. — Тут десь, мені казали, є меблі майстра Гамбса, — повідомив Іполит Матвійович, — туди варт піти. Ліза погодилась і, взявши Вороб'янінова під руку (він видався їй дивовижно любим
