представником науки), попрямувала до виходу. Дарма що становище було дуже серйозне і наставав рішучий момент у розшуку скарбів, Бендер, ідучи позаду парочки, грайливо сміявся. Його звеселяв предводитель команчів у ролі кавалера. Ліза дуже заважала концесіонерам. Тим часом як вони з першого погляду визначали, що в кімнаті потрібних меблів нема, і мимоволі їх тягло далі, Ліза надовго застрягала в кожному відділі. Вона перечитувала вголос усі друковані відгуки на меблі, пускала гострі дотепи на відвідувачів і довго простоювала біля кожного експоната. Мимоволі і цілком непомітно для себе вона пристосовувала бачені меблі до своєї кімнати й потреб. Готичне ліжко їй аж ніяк не сподобалось. Ліжко було занадто велике. Коли б навіть Колі пощастило чудом дістати кімнату на три квадратних сажні, то й тоді середньовічне ложе не вмістилося б у кімнаті. Однак Ліза довго ходила круг ліжка, обміряючи своїми невеличкими кроками справжню його площу. Лізі було дуже весело. Вона не помічала кислих фізіономій своїх супутників, лицарські характери яких не дозволяли їм стрімголов кинутися до кімнати майстра Гамбса. — Потерпимо, — шепнув Остап, — меблі не втечуть; а ви, предводителю, не притискайтесь до дівчини. Я ревную. Вороб'янінов самовдоволено всміхнувся. Зали тяглися повільно. Їм не було кінця-краю. Меблі олександрівської епохи були показані численними комплектами. Порівняно невеликі їхні розміри захопили Лізу. — Дивіться, дивіться! — довірливо кричала вона, хапаючи Вороб'янінова за рукав. — Бачите це бюро? Воно дуже пасувало б до нашої кімнати. Правда ж? — Прекрасні меблі! — гнівно сказав Остап. — Занепадницькі тільки. — А тут я уже була, — сказала Ліза, увійшовши до червоної вітальні. — Тут, я гадаю, зупинятися не варто. На її превелике здивування байдужі до меблів супутники завмерли біля дверей, немов вартові. — Чого ж ви стали? Ходімо. Я вже втомилась. — Заждіть, — сказав Іполит Матвійович, звільняючись від її руки, — одну хвилиночку. Велика кімната була перевантажена меблями. Гамбсівські стільці розмістились уздовж стіни і навколо столу. Канапу в кутку теж оточували стільці. Їх гнуті ніжки і зручні спинки були до болю знайомі Іполитові Матвійовичу. Остап допитливо глянув на нього. Іполит Матвійович почервонів. — Ви втомились, панночко, — сказав він Лізі, — сядьте-но сюди і спочиньте, а ми з ним походимо трохи. Це, здається, цікавий зал. Лізу всадовили. Концесіонери одійшли до вікна. — Вони? — запитав Остап. — Начебто зони. Треба пильніше оглянути. — Усі стільці тут? — Зараз я перелічу. Заждіть, заждіть… Вороб'янінов почав переводити очі з стільця на стілець. — Дозвольте, — сказав він нарешті, — дванадцять стільців. Цього не може бути. Адже їх повинно бути тільки десять. — А ви придивіться добре. Можливо, це не ті стільці. Вони почали ходити поміж стільців. — Ну? — квапив Остап. — Спинка начеб не така, як у моїх. — То це не ті? — Не ті. — Надаремне я з вами зв'язався, здається. Іполит Матвійович був украй пригнічений. — Гаразд, — сказав Остап, — засідання триває далі. Стілець — не голка. Найдеться. Дайте ордери сюди. Доведеться вступити в неприємний контакт з адміністрацією музею. Сідайте поруч дівчини й сидіть. Я зараз прийду. — Чого ви такий сумний? — говорила Ліза. — Ви втомились? Іполит Матвійович відбувся мовчанкою. — Вам голова болить? — Еге, трошечки. Клопоти всякі. Брак жіночої ласки дається взнаки на життєвій дорозі. Ліза спочатку здивувалась, а потім, глянувши на свого бритоголового співрозмовника, і справді його пожаліла. Очі у Вороб'янінова були оповиті стражданням. Пенсне не ховало виразно окреслених мішечків. Швидкий перехід від спокійного життя діловода повітового загсу до незручного і клопітного побуту мисливця за діамантами й авантюрника не минув даремне. Іполит Матвійович страшно схуд, і вряди-годи йому боліла печінка. Під суворим наглядом Бендера Іполит Матвійович втрачав свою фізіономію і швидко розчинявся в могутньому інтелекті сина турецько-підданого. Тепер, коли він на хвилину лишився віч-на-віч з чарівною громадянкою Калачовою, йому захотілось розказати їй про всі болі і хвилювання, але він не посмів цього зробити. — Так, — сказав він, ніжно дивлячись на співрозмовницю, — такі-то справи. Як же ви проживаєте, Єлизавето. — Петрівна. А як вас звуть? Обмінялись іменами й по батькові. «Казка незабутнього кохання» — подумав Іполит Матвійович, вдивляючись у простеньке обличчя Лізи. Так пристрасно, так непереборно захотілося старому предводителеві жіночої ласки, брак якої важко дається взнаки на життєвій дорозі, що він негайно взяв Лізину лапку в свої морхлі руки і палко заговорив про Париж. Йому захотілось бути багатим, марнотратом і непереможним кавалером. Йому захотілось чарувати і під шум оркестрів пити редерери з красунею з дамського оркестру в окремому кабінеті. Про що було говорити з цим дівчам, яке, безперечно, нічого не знає ні про редерери, ні про дамські оркестри і яке з природи своєї навіть не може збагнути всієї чарівності цього жанру. А бути привабним так хотілося! І Іполит Матвійович спокушав Лізу оповіданнями про Париж. — Ви науковий працівник? — запитала Ліза. — Звичайно, до певної міри, — одказав Іполит Матвійович, відчуваючи, що з дня знайомства з Бендером до нього знову вернулося не властиве йому останніми роками нахабство. — А скільки вам років, пробачте мою нескромність? — До науки, яку я в даний момент репрезентую, це не стосується. Ця швидка і дотепна відповідь одразу покорила Лізу. — А все-таки? Тридцять? Сорок? П'ятдесят? — Майже. Тридцять вісім. — Ого! На вигляд ви значно молодший. Іполит Матвійович відчув себе щасливим. — Коли я матиму щастя знову вас побачити? — запитав Іполит Матвійович в ніс. Лізі стало дуже соромно. Вона засовалася в кріселку і занудьгувала. — Куди це товариш Бендер зник? — запитала вона тоненьким голосом. — Так коли ж? — спитав
Вы читаете Дванадцять стільців. Золоте теля
