поблискуючи очатами, голова біржового комітету ухопився за спинку стільця і дзвінким голосом сказав: — Я завжди був октябристом і залишуся ним. Почали розбиратись у тому, хто якій партії співчуває. — Насамперед, панове, демократія, — сказав Чарушников, — наше міське самоврядування має бути демократичним. Але без кадетиків. Вони нам добру-таки гадючку вкинули сімнадцятого року! — Сподіваюсь, — єхидно поцікавився губернатор, — поміж вас немає так званих соціал- демократів? Лівіших від октябристів, яких на засіданні репрезентував Кислярський, не було нікого. Чарушников проголосив себе «центром». На крайньому правому фланзі стояв брандмейстер. Він був до такої міри правим, що навіть не знав, до якої партії належить. Заговорили про війну. — Не сьогодні-завтра, — сказав Дядьєв. — Буде війна, буде. — Раджу запаси деякі зробити, поки не пізно. — Ви думаєте? — занепокоївся Кислярський. — А як ви гадаєте? Ви думаєте, що під час війни можна буде що-небудь дістати? Одразу ж борошно з ринку геть! Срібні монетки — як крізь землю, папірці підуть всілякі, поштові марки, що ходять нарівні, і всяка така штука. — Війна — справа вирішена. — Як собі знаєте, — сказав Дядьєв, — а я всі вільні кошти кидаю на купівлю речей першої потреби. — А ваші справи з мануфактурою? — Мануфактура сама по собі, а борошно і цукор самі по собі. Отже, раджу і вам. Раджу настійно. Полєсов посміхнувся: — Як же більшовики будуть воювати? Чим? Чим вони будуть воювати? Старими гвинтівками? А повітряний флот? Мені один визначний комуніст казав, що у них — ну, як ви думаєте, скільки аеропланів? — Штук двісті! — Двісті? Не двісті, а тридцять два! А у Франції вісімдесят тисяч бойових літаків. — Отак… Довели більшовики до ручки. Розійшлись далеко за північ. Губернатор пішов проводжати міського голову. Обидва йшли підкреслено рівно. — Губернатор! — говорив Чарушников. — Який же з тебе губернатор, коли ти не генерал? — Я цивільним генералом буду, а тобі заздро? Коли захочу, кину тебе в тюремний замок. Попосидиш у мене. — Посадити мене неможливо. Я балотований, вшанований довір'ям. — За балотованого двох небалотованих дають. — Прош-шу зі мною не жартувати! — закричав раптом Чарушников на всю вулицю. — Чого ж ти, дурню, кричиш? — запитав губернатор. — Хочеш в міліції ночувати? — У міліції мені не можна ночувати, — одказав міський голова, — я радянський службовець… Сяяла зоря. Ніч була чарівна. На Другій Радянській точилася далі суперечка губернатора з міським головою.
Розділ XX
Од Севільї До Гренади
Дозвольте, а де ж панотець Федір? Де стрижений священик церкви Фрола і Лавра? Він, здається, збирався піти на Виноградну вулицю, в будинок № 34, до громадянина Брунса? Де ж цей скарбошукач в образі ангела і заклятий ворог Іполита Матвійовича Вороб'янінова, що вартує нині в темному коридорі біля вогнетривкої шафи? Зник панотець Федір. Закрутила його лиха година. Кажуть, що бачили його на станції Попасна Донецьких залізниць. Біг він по перону з чайником окропу… Спрага опанувала панотця Федора. Закортіло йому багатства. Понесло його по Росії за гарнітуром генеральші Попової, в якому, ніде правди діти, ні чорта нема. Їде панотець по Росії. Тільки листи дружині пише. ЛИСТ ПАНОТЦЯ ФЕДОРА, що його написав він у Харкові, на вокзалі, своїй дружині в повітове місто Голубонько моя, Катерино Олександрівно! Вельми перед тобою винен. Кинув тебе, сердешну, на самоті в такий час. Мушу тобі усе розказати. Ти мене зрозумієш і, сподіваюсь, погодишся. Ні в які живоцерковці я, звичайно, не пішов і йти не думав, і боже мене від цього борони. Тепер читай уважно. Ми скоро заживемо інакше. Пам'ятаєш, я тобі говорив про свічковий заводик. Буде він у нас, і ще дещо, можливо, буде. І не доведеться вже тобі самій обіди варити та ще столовників держати. До Самари поїдемо і наймемо служницю. Тут діло таке, але ти держи його у великому секреті, нікому, навіть Марії Іванівні, не кажи. Я шукаю скарб. Пам'ятаєш небіжчицю Клавдію Іванівну Пєтухову, вороб'яніновську тещу? Перед смертю Клавдія Іванівна відкрилась мені, що в її домі, в Старгороді, в одному з стільців у вітальні (їх усіх дванадцять) заховані її діаманти. Ти, Катрусю, не подумай, що я злодій який. Ці діаманти вона відказала мені і звеліла стерегти їх від Іполита Матвійовича, її давнього мучителя. От чому я тебе, сердешну, кинув так несподівано. Ти вже мене не винувать. Приїхав я до Старгорода, і уяви собі — цей старий женолюб теж там опинився. Довідався якось. Мабуть, стару перед смертю мордував. Жахлива людина! І з ним їздить якийсь карний злочинець, — найняв собі бандита. Вони на мене прямо накинулись, із світу звести хотіли. Та я не такий, мені пальця в рот не клади, не дався. Спочатку я потрапив на хибну путь. Один стілець тільки найшов у вороб'яніновському домі (там нині богадільня); несу я мої меблі до себе в номери «Сорбонна», і раптом з-за рогу з риком чоловік на мене лізе, як лев, накинувся і схопився за стілець. Мало до бійки не дійшло. Осоромити мене хотіли. Потім я приглянувся, дивлюсь — Вороб'янінов. Поголився, уяви собі, і
