прибули о третій і цілу годину розглядали машинобудівну виставку, що містилася тут же поряд. — Схоже на те, — сказав Остап, — що уже завтра ми зможемо, коли захочемо, купити цей паровозик. Шкода, що ціни не прописано. Приємно все-таки мати власний паровоз. Іполит Матвійович нудився. Тільки стільці могли його потішити. Од них він одійшов тільки тоді, коли на кафедру піднявся аукціоніст в картатих штанах «століття» і бороді, що падала на толстовку російського коверкоту. Концесіонери сіли на місця в четвертім ряду праворуч. Іполит Матвійович почав дуже хвилюватись. Йому здавалось, що стільці продаватимуть зараз же. Але вони стояли сорок третім номером, і в продаж пішов спочатку звичайний аукціонний дріб'язок і непотріб: розрізнені гербові сервізи, соусник, срібний підсклянник, пейзаж художника Петуніна, бісерний ридикюль, зовсім новий пальник від примуса, бюстик Наполеона, полотняні бюстгальтери, гобелен «Мисливець стріляє диких качок» та інші дурниці. Доводилося терпіти і ждати. Ждати було дуже, важко: всі стільці перед очима; мета була близька, її можна було дістати рукою. «А великий тут знявся б шухер, — подумав Остап, оглядаючи аукціонну публіку, — коли б довідались, який огірочок будуть сьогодні продавати в образі цих стільців». — Фігура «Правосуддя»! — проголосив аукціоніст. — Бронзова. Зовсім ціла. П'ять карбованців. Хто більше? Шість з половиною, праворуч, в кінці — сім. Вісім карбованців, в першім ряду, прямо. Другий раз, вісім карбованців, прямо. Третій раз, в першім ряду, прямо. До громадянина з першого ряду одразу ж помчала панночка з квитанцією на одержання грошей. Стукав молоточок аукціоніста. Продавались попільнички з палацу, скло баккара, пудрениця фарфорова. Час тягся до болю повільно. — Бронзовий бюстик Олександра Третього. Може правити за прес-пап'є. Більше, здається, ні на що не придатний. Іде із запропонованої ціни бюстик Олександра Третього. Серед публіки засміялись. — Купіть, предводителю, — ущипливо кинув Остап, — ви, здається, любите. Іполит Матвійович не зводив очей із стільців і мовчав. — Нема охочих? Знімається з торгу бронзовий бюстик Олександра Третього. Фігура «Правосуддя». Здається, париста до щойно купленої. Василю, покажіть публіці «Правосуддя». П'ять карбованців. Хто більше? У першім ряду прямо почулося сопіння. Очевидно, громадянинові хотілося мати «Правосуддя» в повному складі. — П'ять карбованців — бронзове «Правосуддя»! — Шість! — виразно сказав громадянин. — Шість карбованців, прямо. Сім. Дев'ять карбованців, вкінці праворуч. — Дев'ять з половиною, — тихо сказав аматор «Правосуддя», підносячи руку. — З половиною, прямо. Другий раз, з половиною, прямо. Третій раз, з половиною. Молоточок спустився. На громадянина з першого ряду налетіла панночка. Він заплатив і поплентався до другої кімнати одержати свою бронзу. — Десять стільців з палацу! — сказав раптом аукціоніст. — Чому з палацу? — тихо ахнув Іполит Матвійович. Остап розсердився: — Та йдіть ви к чорту! Слухайте і не рипайтесь! — Десять стільців з палацу. Горіхові. Епохи Олександра Другого. Цілком справні. Роботи меблевої майстерні Гамбса. Василю, подайте один стілець під рефлектор. Василь так грубо потяг стілець, що Іполит Матвійович підскочив. — Та сядьте ви, ідіот проклятий, і де він взявся на мою голову! — зашипів Остап. — Сядьте, я вам кажу! У Іполита Матвійовича зарухалась нижня щеепа. Остап зробив стійку. Очі йому заясніли. — Десять стільців горіхових. Вісімдесят карбованців. Зал пожвавішав. Продавалась річ, потрібна у господарстві. Одна по одній вискакували руки. Остап був спокійний. — Чого ж ви не торгуєтесь? — напався на нього Вороб'янінов. — Ідіть геть, — одказав Остап, зціпивши зуби. — Сто двадцять карбованців, позаду. Сто тридцять п'ять, там же. Сто сорок. Остап спокійно повернувся спиною до кафедри і глузливо посміхаючись почав розглядати своїх конкурентів. Аукціон був у розпалі. Вільних місць уже не було. Якраз позаду Остапа дама, порадившись з чоловіком, поласилась на стільці («Чудові півкріселка! Напрочуд гарна робота! Саню! З палацу ж!») і підняла руку. — Сто сорок п'ять, у п'ятім ряду праворуч. Раз. Зал погас. Надто дорого. — Сто сорок п'ять. Два. Остап байдужно розглядав ліпний карниз. Іполит Матвійович сидів, похнюпившись, і ледь-ледь подригував. — Сто сорок п'ять. Три… Але, перше ніж чорний лакований молоточок ударив об фанерну кафедру, Остап повернувся, кинув догори руку і тихо сказав: — Двісті. Всі голови повернулись у бік концесіонерів. Картузи, кепки, кашкети й капелюхи зарухались. Аукціоніст підняв збуджене обличчя і глянув на Остапа. — Двісті, раз, — сказав він, — двісті, в четвертім ряду праворуч, два. Нема більше охочих торгуватися? Двісті карбованців, гарнітур горіховий з палацу з десяти предметів. Двісті карбованців — три, в четвертім ряду праворуч. Рука з молоточком повисла над кафедрою. — Мамо! — сказав Іполит Матвійович голосно. Остап, рожевий і спокійний, посміхався. Молоточок упав, бренькнувши небесним звуком. — Продано, — сказав аукціоніст. — Панночко! У четвертім ряду праворуч. — Ну, директоре, ефектно? — запитав Остап. — Що б, цікаво знати, ви робили без технічного керівника? Іполит Матвійович щасливо ухнув. До них риссю наближалась панночка. — Ви купили стільці? — Ми! — скрикнув Іполит Матвійович, що довгий час стримував себе. — Ми, ми. Коли їх можна буде взяти? — А коли хочете. Хоч зараз! Мотив: «Никаєте, туди- сюди блукаєте» шалено стрибав у голові Іполитові Матвійовичу. «Наші стільці, наші, наші, наші!» Про це кричав увесь його організм: «Наші!» — кричала печінка, «Наші!» — в тон підтверджувала сліпа кишка. Він так зрадів, що у нього у вельми несподіваних місцях застукотіли пульси. Все це вібрувало, гойдалось і тріщало під навалою нечуваного щастя. Перед очима манячив, наближаючись до Сен-Готарду, поїзд. На одкритій площадці останнього вагона стояв Іполит Матвійович
Вы читаете Дванадцять стільців. Золоте теля
