утримався. З обличчя Кислярського було видно, що це він. Йому не хотілося псувати взаємини з майбутнім губернатором, хоч би хто ним був. Коли Полєсов з дрожем у голосі оповістив наслідки чесного європейського балотування, в кімнаті запала важка мовчанка. На Чарушникова уникали дивитися. Нещасливий кандидат у губернатори сидів наче обпльований. Олені Станіславівні було дуже шкода його. Це вона голосувала за нього. Другий голос Чарушников, досвідчений у виборчих справах, подав за себе сам. Добра Олена Станіславівна одразу ж сказала: — А на міського голову я пропоную обрати все- таки мосьє Чарушникова. — Чому ж — все-таки? — промовив великодушний губернатор. — Не все-таки, а саме його і нікого іншого. Громадська діяльність пана Чарушникова нам добре відома. — Просимо, просимо! — закричали всі. — Отже, обрання затверджується? Обпльований Чарушников ожив і навіть запротестував: — Ні, ні, панове, я прошу пробалотувати. Міського голову навіть скорше треба балотувати, аніж губернатора. Якщо ви, панове, хочете виявити мені довір'я, то, будь ласка, дуже прошу вас, пробалотуйте! У порожню цукерничку посипались папірці. — Шість голосів «за», — сказав Полєсов, — і один утримався. — Вітаю вас, пане голово! — сказав Кислярський, з обличчя якого було видно, що утримався він і цього разу. — Вітаю вас! Чарушников заяснів. — Тепер треба освіжитись, ваше превосходительство, — сказав він Дядьєву. — Злітайте-но, Полєсов, у «Жовтень». Гроші є? Полєсов зробив рукою таємничий жест і побіг. Вибори на якийсь час припинили і продовжували їх уже за вечерею. На попечителя шкільного округу намітили колишнього директора дворянської гімназії, нині букініста, Распопова. Його дуже хвалили. Тільки Владя, що випив три чарки горілки, несподівано запротестував: — Його не можна обирати. Він мені на випускному іспиті двійку з логіки поставив. На Владю напалися. — У таку рішучу годину, — закричали йому, — не можна думати про власне добро. Подумайте про вітчизну. Владю так швидко загітували, що навіть він сам голосував за свого мучителя. Распопов був обраний усіма голосами, окрім одного, що утримався. Кислярському запропонували пост голови біржового комітету. Він проти цього не заперечував, але під час голосування на всяк випадок утримався. Перебираючи знайомих і родичів, вибрали: поліцмейстера, завідувача пробірної палати, акцизного, податкового і фабричного інспектора; заповнили вакансії окружного прокурора, голови, секретаря і членів суду; намітили голів земської і купецької управи, дитячої опіки і нарешті, міщанської управи. Олену Станіславівну обрано на попечительку товариства «Крапля молока» і «Біла квітка». Нікешу і Владю призначено, зважаючи на їхню молодість, на чиновників особливих доручень при губернаторі. — Доз-звольте! — вигукнув раптом Чарушников. — Губернатору аж цілих два чиновники! А мені? — Міському голові, — м'яко сказав губернатор, — чиновників особливих доручень за штатами не належить. — Ну, тоді секретаря. Дядьєв погодився. Пожвавішала і Олена Станіславівна. — Чи не можна було б, — сказала вона сором'язливо, — тут у мене є один молодий чоловік, Дуже милий і вихований хлопець. Син мадам Черкесової… Дуже, дуже милий, дуже здібний… Він нині безробітний. На біржі праці зареєстрований. У нього є навіть білет. Його обіцяли цими днями влаштувати в спілці… Чи не можете ви взяти його до себе? Мати буде дуже вдячна. — Я гадаю, можна буде, — милостиво сказав Чарушников, — як ви дивитесь на це, панове? Гаразд. Загалом, я думаю, влаштуємо. — Що ж, — зауважив Дядьєв, — здається, в загальних рисах… все? Все начебто? — А я? — пролунав раптом чийсь тонкий, схвильований голос. Усі обернулись. У кутку, біля папуги, стояв прикро вражений Полєсов. У Віктора Михайловича на чорних повіках закипали сльози. Всім стало дуже совісно. Гості згадали раптом, що п'ють горілку Полєсова і що він взагалі один з головних організаторів старгородської філії «Меча і рала». Олена Станіславівна вхопилась за скроні і злякано скрикнула. — Вікторе Михайловичу! — застогнали всі. — Голубе! Любий! Ну, як вам не соромно? Ну, чого ви стали в кутку? Ідіть сюди зараз же! Полєсов наблизився. Він страждав. Він не сподівався від товаришів по «Мечу і ралу» такої нечулості. Олена Станіславівна не втерпіла. — Панове! — сказала вона, — це жах! Як ви могли забути дорогого всім нам Віктора Михайловича? Вона підвелась і поцілувала слюсаря-аристократа в закурене чоло. — Та невже ж, панове, Віктор Михайлович не зможе бути достойним попечителем шкільного округу або поліцмейстером? — А, Віктор Михайлович? — запитав губернатор. — Хочете бути попечителем? — Ну, звичайно ж, він буде прекрасним, гуманним попечителем! — підтримав міський голова, ковтаючи грибок і морщачись. — А Распоопов? — ображено протяг Віктор Михайлович. — Ви ж уже призначили Распопова? — Ага, справді, куди дівати Распопова? — У брандмейстери, чи що?.. — У брандмейстери? — захвилювався раптом Віктор Михайлович. Перед ним в одну мить постали пожежні колісниці, блиск вогнів, звуки труб і барабанне дріботіння. Заблищали сокири, загойдалися смолоскипи, земля розчахнулась, і вороні дракони помчали його на пожежу міського театру. — Брандмейстером? Я хочу бути брандмейстером! — Ну, от і чудово! Вітаю вас. Віднині ви брандмейстер. — За розквіт пожежної дружини! — іронічно сказав голова біржового комітету. На Кислярського накинулись усі: — Ви завжди були лівим! Знаємо вас! — Панове, який же я лівий? — Знаємо, знаємо!.. — Лівий! — Усі євреї ліві. — Але, їй-богу, панове, цих жартів я не розумію. — Лівий, лівий, не робіть з цього таємниці! — Уночі спить і бачить уві сні Мілюкова! — Кадет! Кадет! — Кадети Фінляндію продали, — замимрив раптом Чарушников, — у японців гроші брали! Вірмешок розводили. Кислярський не зніс потоку безпідставних обвинувачень. Блідий,
Вы читаете Дванадцять стільців. Золоте теля
